Археологія про наші святині

В Україні такими археологічними пам’ятками є городища біля села Бабине та Кулішівка (на Дністрі), Ржавинське святилище (в Чернівецькій обл.), Шумське (на Житомирщині), Трипільське (на Дніпрі), Благовіщенське (на Десні), Бушівське (на Вінниччині), Трахтемирівське (неподалік від Канева) та ін.Чимало таких археологічних пам’яток і в самому Києві та його околицях.

Багате культовими виробами Бельське городище, відкрите в 1872 р. на березі р. Ворскли. Тут розташовувалось святилище сколотського часу, яке вміщало всю місцеву громаду поселян. Довкола семи жертовників збереглися глиняні статуетки Богинь, зокрема Богині Родючості, праматері, а також статуетки биків, ведмедів, рисей, культові млинці, священні чаші та світильники. Це свідчить про досить розвинуті богослужебні

Вжищенське святилище на Чернігівщині, розкопане експедицією Б. Рибакова в 1948 р. Підковоподібний будинок завдовжки 60 м мав посередині чотириметровий заглиблений у долівку жертовник, обабіч якого тягнулися земляні лави для богомольців. Всередині двору розміщувалися дерев’яні жіночі статуї. Знайдені деякі культові речі: жертовні ножі, посуд, підставки для смаження м’яса. Біля статуй знайдені просверлен! ведмежі ікла та посудину з горловиною у вигляді голови ведмедя, що, на думку вчених, свідчить про культ Богині Родючості (пор. грецьку Артеміду). Я. Боровський пов’язує це святилище з Богинею Берегинею (1. 79). Святилище також мало менше приміщення, в якому, на думку дослідників, проходили наради жерців.

Неоднозначно ідентифікується святилище, розкопане під Житомиром в 1964 р. на р. Гнилоп’ять: капище Перуна, інша версія — Богині Мокоші або Живи, або Богині Смерті. Остання версія пов’язана з орієнтацією капища на північ (капище у вигляді жіночої постаті головою на північ — у бік мороку), а поруч розташований могильник (1. 77). Центральний хрестоподібний жертовник святилища оточений меншими жертовниками (40х40 см). На більшому жертовнику знайдені залишки кісток бика, на менших — кісток півня.

Святилище на горі Богит за 5 кілометрів від е. Городвиця Гусятинського р-ну, знайдене археологами Русановою І. та Тимощуком Б. в 1984 р., стало відкриттям давнього місцезнаходження, відомого з 1848 р. Збруцького кумира — статуї Рода-Світовида (2. 250). Святилище оточене навколо кам’яним валом, спорудженим ще в скіфо-сколотські часи, вірогідно геродотовими “скіфами-орачами”. На думку археологів, воно функціонувало ще в ХІ ст. н. е. Майданчик святилища поділений на три частини, вхід зі сходу вів у першу частину, вірогідно, передхрамовий простір. Середина майданчика близько 125х60 м мала сліди великих будівель, прилеглих до валів. Хороми святилища могли вмістити одночасно 500-600 чоловік. Тут було требище. На протилежному боці від входу, на узвишші, розміщувалось капище, обгороджене внутрішнім валом. Всередині капища була вимощена каменем восьмипелюсткова конструкція близько 15 м в діаметрі. Всередині тієї конструкції виявили чотирикутну яму, на якій бур встановлений образ Рода-Світовида (чотирикутна статуя, орієнтована на чотири сторони світу), а з прийняттям християнства скинутий в р. Збруч.

Сама статуя знайдена біля села Личківці на Тернопільщині, нині зберігається в Краківському археологічному музеї, а її копії є в Києві та Москві. Ця Збруцька статуя має символіку цілого язичницького пантеону: тут виявляється п’ять зображень Богів — Мокоші, Лади, Дажбога, Перуна й Велеса. Чотиригранна й трьох ярусна статуя поділена на дванадцять сфер. Верхній ярус (небесний) — Прав: чотири обличчя Богів під одним капелюхом. Атрибути Богів такі:

Мокоша — ритуальний ріг, Лада — обручка, Дажбог — солярний знак на плечі, Перун — кінь і зброя (меч чи шабля). Другий ярус символізує світ людей (світ Яви) — тут видно своєрідний хоровод людей, який можна помітити тільки обійшовши навколо статуї (по одному чоловічку на кожній грані статуї; розведені руки свідчать про те, що це хоровод, здійснюваний людьми на честь Богів). Третій (нижній) ярус — це триликий Велес (обличчя на трьох гранях статуї, четверта немає ніяких зображень — спина Велеса?). Всі три обличчя Велеса мають вуса. Фігура його подана схематично: він стоїть на колінах, піднявши руки вгору, ніби тримає на собі інші світи. Зображення з боку Мокоші подано в анфас, з двох інших боків — у профіль1.

Чотириликість статуй язичницьких Богів має кілька аналогів: в Рязані на місці Спаського собору було капище Світовида з бронзовою скульптурою чотириликого Бога, Світовид з острова Ругії мав чотири голови з чотирма шиями, повернені на чотири сторони світу, кожне з облич мало вуса, зачіски нагадували типові стрижки мешканців Аркони, де був храм Світовида. Чотириликість відображає теологічну ідею язичництва — а саме: вчення про багатопроявність божественного в різних сферах буття. Різновидністю розуміння Світовида є Триглав (Троян). Як писав В. Шаян: “Він має три голови, бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля” (3. 258).

Капище Рода на горі Пластунці поблизу р. Росі розмішувалося по сусідству з Княжою горою. Пластунка має природні захисні об’єкти: з одного боку оточена яром, що відділяє її від Княжої, з другого боку — Холодним Яром та Дніпром з третього боку. Місцеві мешканці розповідають, що тут у старовину стояла дерев’яна церква. Можливо саме на цьому місці в скіфські часи стояло святилище Рода, від якого й місто отримало назву Родень. Археологами тут знайдена велика кругла культова яма із залишками вугілля та кісток. Колись ця місцевість називалась Нетеребка, що має корінь треб- (треба — жертва), поблизу сучасного е. Пекарі. Неподалік, біля е. Сахнівки знайдена золота пластинка сколотського часу із зображенням свята, яке описав Геродот: перед Богинею з піднятим у правиці символом сонця стоїть на колінах цар Колоксай, в другій руці він тримає золоту сокиру і чашу. Селяни несуть дари, наповняють ритуальні ріжки з амфор. Слуга тримає над Богинею затінок, тут же зображені побратими, що п’ють з рога та сцени жертвопринесення2.

Серед розкопаних язичницьких святилищ є і дуже давні, наприклад, Кам’яна Могила поблизу Мелітополя. На думку В. М. Даниленка, це було природне. святилище, розміщене на колишньому острові (нині це пагорб висотою 15 м над р. Молочна). Центр його становить розколотий на окремі частини колись монолітний пісковиковий щит площею близько 3 гектарів, заввишки до 5 м, що залягає на материковому піску. Під цим кам’яним панцирем добре збереглися гроти, які, починаючи з пізнього палеоліту, довгий час використовувалися як приміщення для релігійних обрядів (4. 71).

Серед святилищ трипільської доби цікавим з погляду релігійної обрядовості є Святилище аграрного культу (біля е. Сабатинівка на Кіровоградщині). Це довге приміщення прямокутної форми з троном і піччю, курильницею та вівтарем-жертовником. Тут було 16 глиняних статуеток Богинь, одна з них тримала перед очима змію, п’ять Богинь терли зерно на зернотерках, одна керувала обрядом, ще одна (кістяна скульптурка) стояла при вході. Стіни храму вкриті ромбовидними орнаментами, що є символами родючості. Розподіл праці коровайниць і вартування біля дверей (щоб ніхто зі сторонніх не зайшов під час ритуалу) — характерні риси українського весілля, що засвідчено багатьма етнографами, і подекуди зберігається до сьогоднішнього дня.

На Житомирщині біля с. Ягнятин поблизу р. Роставці виорано 5 гранітних статуй, з яких збереглася тільки одна, інші розбиті на дрібні уламки. Аналіз місцевості показав, що святилище могло розміщуватися біля гранітного кар’єру на плато висотою 25 м. Статуї, вірогідно, були приховані язичниками, закопані в землю, бо вони лежали рівненько складені неподалік один від одного. Вціліла статуя має незвичну для цього реґіону форму — вона більше схожа на слов’янські статуї Середнього Подністров’я.

Особливо можна виділити київські язичницькі храми і капища, яких було чимало: Перунове (Володимирська, 3); Світовида (біля нинішнього Історичного музею на Старокиївський горі); капище і житло жерця на вул. Великожитомирській, 2; жертовник на Подолі (на місці колишньої церкви Пирогощої); капище на горі Хоревиці; літописна місцевість під назвою Капич (в районі вул. Мельникова і Лук’янівського ринку) вказує на давнє капище; капище Тура на Подолі (вул. Борисоглібська, 11); капище Тура на горі Щекавиці (вул. Лук’янівська і Глибочицька); Велесове капище на Подолі (перехрестя вул. Волоської та Верхнього валу) та інші. Біля багатьох з них археологи виявили залишки стін, голосники, залишки плінфи, цегли, кераміки, огорож тощо. Все це свідчить про язичницькі храми як про кам’яні та дерев’яні споруди, як закритого типу, так і напіввідкритого у формі ротонд, підковоподібні, напівокруглі споруди та майданчики.

В деяких язичницьких святилищах виявлені написи. Наприклад, Бушівське святилище, відкрите в Ямпільському районі на Вінниччині в 1884 p. Написи тут — це імена Богів Перуна, Хорса, імена князів Олега та Ігоря, а також ім’я жерця. Тексти були прочитані в 1961 р. В. Даниленком. На думку вчених, вони зроблені абеткою, близькою до глаголиці, але дуже індивідуалізованим почерком. Бушівський храм був збудований з каменю, вкритий дубовим ґонтом. Він мав два яруси — наземна й підземна частини сполучалися печерами. Тут знайдені керамічні ритуальні чаші. Єдиною неушкодженою деталлю храму є кам’яна брила із зображенням сцени жертвоприношення: ліворуч священне дерево, на якому сидить півень (символ сонячного світанку),

під деревом стоїть на колінах жрець, піднявши вгору ритуальну чашу, праворуч — постать священного оленя. Вірогідно, в жертву Богам приносилося оленяче молоко. Саме на цьому рельєфі зберігся повний напис: “Аз єсмь Миробог, жрец Ольгов”. Рельєф виготовлений майстерно в майже реалістичній манері, хоча, відшліфований часом, трохи втратив чіткість ліній. Цей портрет волхва — рідкісне зображення служителя язичницького культу.

З ознаками ще давнішого письма знайдено культовий камінь в Обухівському святилищі. Це петрогліфи, схожі на т. зв. “сарматські знаки”, серед яких знаки власності, тризуб та зооморфні зображення. Археологи відносять це святилище до черняхівської культури (4. 297-298).

Традиція робити написи під зображенням Богів була відома і в інших слов’ян. Так, в “Хроніці Тітмара” (германського хроніста 975-1018 p.) подано опис святилища в Радогості, яке належало ‘слов’янському племені лютичів: “У городі є тільки одна святиня, мистецьки збудована з дерева, основи якої підтримували роги диких тварин. Її зовнішні стіни були прикрашені зображеннями Богів і Богинь, як можна зблизька зауважити, предивно вирізьбленими. А внутрі стоять Богове, зроблені людською рукою, у жахливих шоломах і панцирях, кожних із них з вирізьбленим іменем... Перший із них зветься Сварожич” (3. 210).

В описах вітчизняних літописців зазначається, що статуя Перуна в Києві була інкрустована золотом і сріблом: “І поставив він (Володимир) кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, — а голова його була срібна, а вус золотий” (5. 47).

Перебуваючи в цих священних місцях, мусимо пам’ятати — тут колись стояв храм ...


  1. Боровський Я. Світогляд давніх киян. — К., 1992.
  2. Рыбаков Б. Язычество древней Руси. — М., 1988.
  3. Шаян В. Віра Предків Наших. — Гамильтон, Канада. — 1987.
  4. Чмихов М., Кравченко Н., Черняков І. Археологія та стародавня історія України. — К., 1992.
  5. Літопис Руський. — К., 1989.

https://www.ridivira.com/uk/istoriya/1083-arkheolohiia-pro-nashi-sviatyni