Бактрія: ще одна легенда про Кия?

Походження Києва на сьогодні пов'язується з розповіддю літописця Нестора в «Повісті врем'яних літ» про Кия, Шека й Хорива та їхню сестру Либідь. А також із вірменською легендою про Куара, Мелтея і Хореана, яка сходить до часів поширення християнства в Вірменії (ІІІ ст.).

При порівнянні цієї легенди з літописним переказом Нестора впадає в око схожість доль героїв, їхніх імен, а також топонімів та етнонімів: три міста, засновані Куаром, Мелтеєм і Хореаном; три гори, на яких жили Кий, Щек і Хорив, область Палунь і земля полян тощо.

Із залученням у науковий обіг вірменської легенди в походження Києва привноситься відчутний індійський струмінь, бо легенда ця недвозначно мовить, що батьками Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь були двоє індських, тобто індійських князів – Деметр і Гісане. Як з'ясувалося, насправді то були не двоє індських князів, а двоє індійських божеств, яким поклонялися індійські общини у Вірменії. Імовірно, то були Мітра та Вішну-Крішна, оскільки вірменська легенда мовить, що Гісане був довгокосий. А якраз Крішна й Вішну в індійській міфології мають епітет Кешава, тобто Косатий, Довгокосий. Хоча не позбавлене підстав і припущення, що під іменем Гісане приховується Шіва з його іменем Ішана.

Проте схожа легенда існує і в Середній Азії. У Давньому Хорезмі (звертаємо увагу на фонетичну подібність назви Хорезм та імен Хорив і Хореан), як пише дослідниця Л.С. Толстова в книжці «Исторические предания Южного Приаралья», побутувала легенда про виникнення Хорезму, найраніший варіант якої подає арабсь<252>кий автор Макдісі (Х ст.). Легенда розповідає, що колись цар Сходу розгнівався на деяких своїх підданих і вислав їх у безлюдну місцину. Через якийсь час цар захотів дізнатися, як ведеться вигнанцям на новому місці й послав до них гінців. Повернувшися, ті повідали, що вигнанці живуть нівроку, позлаштовували собі житла й годуються переважно рибою. Тоді цар одіслав до них чотириста дівчат-тюрчанок, через що в нащадків вигнанців з'явилися певні тюркські риси, яких, слід гадати, доти у вигнанців не було (Толстова, 169).

В узбеків Південного Хорезму, які, за визнанням дослідників, є прямими нащадками давніх хорезмійців, ця легенда існувала ще в 50-ті роки нашого століття – і то навіть у двох варіантах; обидва їх записав відомий етнограф Г.П. Снєсарєв. Один із варіантів мовить про царя, котрий вислав бунтівливих підданих, трохи певніше, ніж Макдісі, називаючи його царем Кеяні. Тобто йдеться, як можна гадати, про котрогось із царів напівлегендарноі династії Кеянідів, яка, за давньоіранською епічною традицією («Авеста», «Шахнаме»), правила в стародавній Бактрії десь на початку І тис. до н.е.

Подібна легенда про вигнанців із півдня, тобто з боку Бактрії, виявлена Толстовою і в узбеків-митанів долини Зеравшану. Проведені обстеження цієї реліктової етнічної групи, за словами дослідниці, засвідчили, що узбеки-митани долини Зеравшану та каракалпаки-мюйтени Хорезма на ранньому етапі етногенезу пов'язані спільністю походження. З'ясувалося і те, що коріння цієї цікавої етнічної групи тягнеться саме з півдня та південного заходу, тобто з боку якраз Бактрії.

Інший варіант легенди мовить уже не про вигнання, а про поголовне винищення митанів-мюйтенів у давні часи якимось східним царем і про відродження цього племені від двох синів однієї жінки, що випадково залишилися живими. Характерно, що жінка називається вдовою Мюйтена, з чого випливає, що її чоловіка, як і плем'я, звали Мюйтен. Легенда ця в напівкочовому середовищі зазнала істотних змін і прикрасилася подробицями, іноді глибоко архаїчними. Так, матір'ю двох синів називається Ак-Шолпон, тобто Венера. Ім'я легендарної праматері мюйтенів-митанів навіть стало їхнім ураном – бойовим кличем.

Із сюжетом про походження хорезмійців та митанів від вигнанців з півдня пов'язані й легенди, що сходять до часів і мотивів ще «Авести». Одну з них наводить Біруні (ХІ ст.) – про заснування першої хорезмійської династії прийшлим із півдня Сіявушем та його сином Кей Хосровом. Перекази й самих мюйтенів, нащадків найдавніших мешканців хорезмської оази, засвідчують: у їхньому родоводі були царі Бактрії та Бадахшану. Ця традиція стійко трималася до 60-х років цього століття (Там же). <253>

Щодо Сіявуша, то це надзвичайно популярний персонаж у культових уявленнях домусульманського Хорезму, вихідець якраз із династії Кеянідів, особливістю якої є те, що її царі мають при своїх іменах приставку Кей. А син Сіявуша, Кей Хосров, виявляє певну спорідненість із іменами Хорив та Хореан, дотичними до легенд про походження Києва.

Отже, можна припустити, що легенди митанів-мюйтенів відбивають давній (перша половина І тис. до н.е. – чи й ще давніший) період у житті населення пониззя Амудар'ї й пов'язані з формуванням та становленням давньохорезмійської народності. Сам етнонім мітани-мюйтени перегукується з меотами Приазов'я, державою Мітанні в Малій Азії та іменем Мелтей вірменської легенди про трьох братів. Етнонім цей, видимо, значно давніший від легенд і сходить до часів розселення індоєвропейців. Саме нащадки давніх хорезмійців і сусідніх із ними саків (скіфів) та масагетів, піддавшися тюркізації, взяли участь – на середньовічному етапі – в етногенезі каракалпацького народу. Поки що досить важко вичерпно сказати, що саме приховується за цими історико-фольклорними сюжетами: якісь династійні зв'язки між Бактрією та Хорезмом чи переселення певної частини людності з Бактрії у Хорезм. Проте деяке світло, гадаємо, здатні пролити на це індійські, іранські й слов'янські факти.

Насамперед про те, що ж означає при іменах давніх бактрійських царів приставка Кей? Цей важливий соціальний термін первісно означав «жрець». Авестійське каві, кавай, з якого постало кей, вживається на означення жерця, творця ритуальних текстів. У пізній «Авесті» каві, кей сприймається вже як означення царя, правителя, звідки й назва царської династії – Кеяніди, яка ще до Заратуштри правила в Бактрії. Зороастрійська традиція виводить жерців-каві-кеїв у негативному світлі як прихильників політеїстичних культів, многобожжя, ворожого культові Ахурамазди, верховного божества зороастрійців. Показово й те, що жрецька зороастрійська традиція має Кей Усана, батька Сіявуша, за негативного персонажа, бо він, знову-таки, виступає проти Ахурамазди. Відгомін такого негативного ставлення до нього відчутний і в «Шахнаме».

На індійському грунті слово каві означає жерця-кудесника, чародія або людину, посвячену в таємне знання, а також мудреця і поета. В значенні «поет» це слово побутує і нині: скажімо, Рабіндранат Тагор, автор знаменитих «Жертовних пісень»(«Гітанджалі»), відзначених 1913 року Нобелівською премією, мав високий титул Махакаві, тобто «Великий поет».

Отож міфологізований образ каві, кея сходить, принаймні, до індоіранської, тобто арійської епохи. Є підстави вважати, що каві/кеї виконували спершу жрецькі функції, були своєрідними жерцями-царями Східного Ірану й Північно-Західної Індії, де записувалися «Авеста» й «Рігведа». Ці жерці-царі дотримувалися первісних арійських культів та обрядів. Тож цілком імовірно, що саме термін кей – «жрець», «цар» і міг відбитися в імені полянського князя – Кий і в назві Київ. Тим більше що виявляються деякі побічні, але досить цікаві й значущі подробиці, які ще більше уможливлюють таке припущення.

Стяг династії Кеянідів в іранській міфології пов'язаний із героєм-ковалем на ім'я Кова. Саме коваль Кова підняв повстання проти тирана й узурпатора іранського престолу змія Заххака. У «Шахнаме» Кова повів за собою народ – кара, зробивши прапором свій шкіряний ковальський фартух, майбутній Ковеїв стяг. Що перегукується з київськими легендами про коваля, який урятував Київ від жорстокого змія. У київських легендах фігурує і персонаж тугарин, що цілком може означати мешканця Тохаристану, а про тохарів індійський епос згадує вкупі з парфянами, бактрійцями і саками.

Саме з Бактрією пов'язується в «Махабгараті» ім'я Пар'яшравас, тотожне слов'янському Переяслав, що його вчені шукають і не можуть знайти по всьому слов'янському світі, хоч воно й дало назву численним містам, які відіграли видатну роль в історії слов'янських народів; одне з таких міст – Преслав на Балканах – великий київський князь Святослав хотів зробити центром слов'янської держави. А ім'я нащадка Пар'яшраваса – Бгурішравас, який брав участь у війні, описаній у «Махабгараті», знову-таки тотожне слов'янському імені Борислав. Обидва імені, виходячи з санскриту, тобто і Переяслав, і Борислав, мають однакове значення – «Велеславний», «Преславний».

Після свого вигнання з Бактрії Сіявуш, син Кей Усана, заснував столицю і назвав її Сіявушгірд. Якщо ж зважити, що ім'я Сіявуш означає «Чорний Самець», «Чорний Бик», то назва Сіявушгірд означатиме дослівно «Місто Чорного Бика». Що перегукується з таким назвами в Україні як Тмуторакань на Ворсклі, біля Перекопу, на Чернігівщині тощо (близько десятка), де Тму – «чорний/темний», тор – «бик/тур», а кан – «місто»; Чорнобиль (пор. англ. bull – «бик», споріднене зі слов'янським віл); сюди ж і назви Чернігів та Сейм: назва річки пояснюється з санскриту як «Чорний Бик» – від санскритського ш'ям/с'ям (СРС, 635). Та й українське прізвище Чорновіл семантично тотожне іранському імені Сіявуш та індійському Сіяваршан.

У «Повісті врем'яних літ» Нестор схвально відгукується про уктріан, відомих своїм благочестям – у цій назві неважко помітити схожість з назвами бактріани, бактрійці. Свідчення про уктріан знаходимо і в другій редакції «Истории» Татищева: «Уктриане, глаголемые брахманы астровници иже от прадед наказанием и благочестием прославляяся, мяс не едят, ни вина пиют и никоея злобы творят, страха ради вкорененного им, ибо паче хранят предания прилежащих к ним индов» (Яценко, 61–68). <255>

З цього уривку видно, що бактріани – брахмани, тобто жерці. Крім того, уктріани тут пов'язуються з індійцями, а давня індійська традиція має бактрійців за колишніх вихідців з воїнського, кшатрійського стану, як, до речі, і скіфів. Характерно, що перський цар Дарій на знаменитій Бехістунській скелі прямо заявляє, що «саки були невірними й не шанували Ахурамазди». З чого напрошується висновок, що й причорноморські скіфи могли не поклонятися Ахурамазді і що саме через релігійні чвари вони мусили вирушити з Середньої Азії до Північного Причорномор'я, принаймні, якась частина їх. Бо скіфи, як свідчать античні джерела, з'явилися тут саме тоді, коли в Ірані починає ширитися зороастризм, що його останній із Кеянідів, Кей Віштаспа (Кей Гістасп грецьких джерел) проголосив державною релігією, перед тим надавши притулок при своєму дворі Заратуштрі. І чи не прагнув цар Дарій, ревний прихильник Ахурамазди, отже, й зороастризму, покарати причорноморських скіфів за їхню неповагу до Ахурамазди й зороастризму, коли здійснював свій невдалий похід до берегів Дніпра? А це може свідчити, що Північне Причорномор'я, особливо ареал сучасної України, було осередком первісних арійських культів і вірувань, так званої «асурської» релігії.

Бактрійського Кей Усана, батька Сіявуша, не можна не співвіднести з індійським Ушанас Кав'єю, батьком якого вважається легендарний мудрець-брахман Бгрігу. «Рігведа» мовить про плем'я бгрігу й про те, що з нього вийшло чимало уславлених мудреців. Бгрігу також прадід двох із п'яти синів царя Яяті, імена яких виявляються тотожними з назвами п'яти так званих «ведійських» племен, частина яких, судячи з усього, свого часу вирушила з Північного Причорномор'я в далекий шлях до Індії. В усякому разі, сліди їхнього перебування на теренах України помітні й досі (див. статтю «Балти, слов'яни і п'ятеро синів царя Яяті»). Бгрігу виявляється пращуром і Крішни та його старшого брата Баладеви, імена яких і собі рясно відбиті на українському терені на різних рівнях. Бгрігу пов'язується і з племенем бгрігу, згадуваному в «Рігведі», яке відомий індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі схильний пов'язувати з фрігійцями.

Індійський Ушанас Кав'я, тотожний іранському Кей Усанові, мав і ім'я Шукра, він уособлює однойменну планету (європейську Венеру) і день тижня – п'ятницю, яка в санскриті називається шукравар, тобто «день Шукри». А як згадувалося, мюйтени-мітани пов'язують своє походження саме з Венерою. З іншого боку, привертає увагу фонетична близькість імен Кей Усан, Ушанас Кав'я та Гісане вірменської легенди про трьох братів. Ще одна цікава деталь: як каже Геродот, фрігійці переселилися до Малої Азії з Балкан разом із вірменами. А саме з Вірменії, з історичної області Тарон (зараз у Туреччині) походить легенда про трьох братів – Куа<256>ра, Мелтея і Хореана, батьками яких були двоє індських, тобто індійських князів. У вірменів планету Венеру уособлювала богиня Астхік, за якою вона так і називалася. Тож чи не споріднене з іменем Астхік ім'я одного з полянських князів – Щек, брата Кия й Хорива, які знаходять відповідність у іменах братів з вірменської легенди – Куар і Хореан? Принаймні, з фонетичного боку така тотожність цілком можлива. А коли так, то і в легенді про походження Києва мусила б фігурувати планета Венера, звичайно, під своєю, слов'янською назвою. Може, нею є літописна Либідь? Особливо якщо зважити, що мітани-мюйтени пов'язують своє походження з Венерою, яка в них має назву Ак-Чолпон, де перший компонент з тюркських мов означає «білий». А слов'янський фольклор знає численні легенд, перекази й казки про Білу Лебідь, причому слов'янські мови на означення лебедя знають слово колп; воно, очевидно, могло прибирати форми з початковим ч замість к перед деякими голосними (пор. пекти – печений – печеня, ректи – речення).

Показово й те, що вірменський цар Валаршак (Вагаршак), з яким вірменська легенда пов'язує історію трьох братів та їхніх батьків, і собі виявляє причетність до Бактрії, оскільки він походить із Парфії, а Парфія – сусідка Бактрії і їхні історичні долі часто-густо були взаємопов'язані: бактрійські царі не раз були правителями Парфії, а парфянські – не раз правили Бактрією.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що на терені Індії та Ірану (Бактрія) наявні семантичні двійники полянського князя Кия, його братів і сестри, як і семантичні двійники назви Київ. Причому вони мають виразне індоіранське, тобто ще арійське забарвлення. Що засвідчує невипадковість індійського й іранського елементу в легендах про походження Києва. Напрошується висновок, що і літописна легенда про полянських князів Кия, Щека й Хорива, і вірменська легенда про князів Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, і легенди мітанів-мюйтенів про Сіявуша сходять до якогось спільного джерела. І то надзвичайно давнього, ще часів ранньодержавних утворень на терені Середньої Азії, таких як Парфія і Бактрія.

Коментарі (0)

    Ви повинні авторизуватися, щоб залишати коментарі.