Жиди, євреї чи ізраїльтяни: Походження назв

Мені переповідали, як одного разу на вчительку української літератури написали скаргу батьки однієї учениці, мовляв, вона образила їхній народ прямо на уроці назвавши жидами. Вчительці вдалося вийти з ситуації заявивши, що проходили за програмою українських класиків, де слово «жид» є літературною назвою народу, яке прийнято вживати в нашій мові.

Багато народів в інших мовах названі не так, як самі себе кличуть. Іноземці також на свій манер вимовляють назву Україна або Русь. І чомусь ми не чуємо гучних протестів українців-русинів. Чи може тут проблема в самих жидах, які навчилися домагатися для себе компенсацій за надуманих образ. Та чи є слово жид для них образливим? Звичайно, що ні. А от значення назви "єврей" може виявитися такою, що й самих жидів може здивувати. Допоможемо жидам пояснити походження назв їхнього народу.


Для початку розглянемо історичне походження жидів-євреїв.
Основні дії, з яким пов'язане слово "єврей", відбуваються біля річки Євфрат. Давніми поселенцями долини Євфрату були переважно іберійсько-кавказькі та індоєвропейські народи (шумери, хати-протохети, хурити, урарти тощо), які заснували розвинену землеробську цивілізацію. В ІІІ тис. до н.е. в ці краї вторглися семітські племена [20, 6], які перейняли багато мітологічних сюжетів у своїх попередників.

Ігор Дьяконов, який у передмові до книги «На ріках вавілонських» зазначив, що у давнину євреями (давньоєврейське "ібрім" – дослівно: «ті, що походять з-за ріки» – Євфрату?) первісно називалася група західносемітських племен, що ймовірно переселилися в ХVІ–ХІV ст. до н.е. з північномесопотамських степів у Сірійсько-Аравіську напівпустелю. Частина з них, відокремившись від інших, не пізніше початку ХІІІ ст. до н.е. осіла на схід і на південь від Мертвого моря, і змішавшись із місцевим населенням, створила тут свої держави; перейшовши до осілості, жителі цих держав (аммовітяни, моавітяни і едомітяни, або ж ідумеї) перестали відносити себе до євреїв, а так звичайно продовжували себе називати лише люди з тих племен тієї ж групи, котрі довше від інших зберігали спосіб життя неосілих скотарів, – можливо, лише з підсобним землеробством. Ці племена вдавалися до самовизначення "ібрі", "єврей" переважно при спілкуванні з чужоплемінниками; між собою вони частіше називали себе різними – більш дрібними або ж порівняно широкими родоплемінними означеннями. Серед нащадків цих племен міцно утримувався переказ (який не підтверджений ні стародавніми письменами, ані археологічно) про те, що їхні предки переселилися з Месопотамії через Палестину на територію, контрольовану єгипетськими фараонами, і повинні були виконувати єгипетські будівельні та інші повинності, аж доки не були виведені в Синайську пустелю вождем Мойсеєм.

До ХІІІ ст. до н.е. на південь і південний схід від Палестини з єврейських скотарських племен утворився племінний союз із спільним культом бога Ягве, союз, що прийняв назву "Ізраїль", тобто «бог у битві», і розпочав вторгнення у Палестину зі сходу через ріку Йордан, а можливо також і з півдня, з Синаю. Уперше в писемних джерелах цей племінний союз було згадано в переможному написі фараона Мернептаха (кінець ХІІІ ст. до н.е.). [8, 27].

Подібну думку про жидів-євреїв висловив засновник РУНВіри Лев Силенко. У «Мага Вірі» він зазначив, що вони примандрували з західних берегів Перського заливу на Синайський півострів і там попали в єгипетський полон, де й працювали в копальнях фараона. Під час правління фараона Ремзеса Шостого (1116-1090 р. до н.е.) розпочалася громадянська війна і військові частини покинули свої колонії в Синаї. Жиди звільнившись з єгипетської неволі захопили землі мирних ханаанців. Саме з цього часу кочові жидівські племена з'явилися на арені історії людства. Ханаанці назвали чужих людей, що прийшли і покорили їх «ебер» – «не наш», «прибулий», «потойбічний». Від слова «ебер» виникли слова «гебер», «гебреї», "євреї". [17, 153].

Георгій Щокін у книзі «Виникнення давніх євреїв та подальший розвиток їхнього культу» пише, що в ХІV–ХІІІ ст. до н.е. в Ханаан просочуються племена хабіру, які до цього кочували територією Месопотамії та Давнього Єгипту, де їх називали розбійниками і мародерами. Саме хабіру – це пращури давніх євреїв. Він же вважає, що етнонім "єврей" означає той, що переступив (річку)", що зазвичай трактується як вказівка на походження пращурів євреїв з Месопотамії («за річкою Євфрат»), тобто з частини халдейської (вавилоно-ассирійської) спільноти, яка з часом виокремилася з інших східно-семітських племен. Про це свідчать і біблійні перекази, що розповідають про те, як «бог Авраама» наказав йому вийти з «Ура халдейського» (близько ІІ тис. до н.е.) та мандрувати до «Землі обітованої», тобто Ханаану.

Водночас, пише Г. Щокін, з етнонімом «хабіру» співзвучна назва річки підземного царства (тобто пекла) Хабур, яке було відоме з шумерської мітології. Перехід через цю річку вважався у шумерів «смертю безповоротною», оскільки ті, хто «перейшов річку» (співзвучне з етнонімом "єврей"), випили «води забуття» і увійшли, таким чином, у стосунки із «злими демонами». Річка Хабур існує і нині: вона починається на території Туреччини і впадає у річку Євфрат на території сучасної Сирії. З початку ІІ тис. до н.е. ця територія перебувала під контролем індоєвропейської Давньохетської держави (ХVІІІ-ХІІ ст. до н.е.). [20, 5-9].

Аналізуючи вищенаведені історичні факти, перейдемо до мітологічного підґрунтя походження назви "єврей". Перш за все визначимо що річка Євфрат (грец.) ще називалася Буранунна (шум.), Перат, Пуратту (вавил.) [2, 40], Фрат (арам.) [13, 210]. В збережених назвах можемо побачити, що ця Євфрат, Фрат може, згідно руської, мови близька до «Врата», що перегукується з ведичним Врітрою (перепоною) або нашим Воротарем – охоронцем жіночого лона. Інші назви Перат чи Пуратту (при заміні «ф» на «п») мають теж значення «перетину», «пруда», «запруди» (загороджена річка). Тобто «врата» мають ознаки перепони, і тому назви тотожні.

Наша річка Прут, що відноситься до басейну Чорного моря має аналогічну назву. Таким своєрідним змієм-перепоною, за давньою мітологією, виступають Дніпрові пороги, якого долає нижній перунець Індра (Андра), який має випустити води, що утримує Воротар і через них народжується Сонце. [14, 124].

Пізніша столиця Месопотамії Вавилон (Бабилон) означає «Врата Бога» [2, 40], тобто через ті, які виходить Бог-Сонце. А дитя Сонця людина, якраз і виходить через Бабине Лоно, а в нього для запліднення і звільнення заходить прутень (Перун). В церквах, це є Царські Врата зі сходу храму, вхід до яких дозволено тільки Отцям, а діти знаходяться в лоні церкви.

Врата в нас ще називаються Брама, а головним Браманом, тобто Брахманом, звичайно є Абрахам (Авраам), він же – Ібрагім у мусульман [10, 108], а у русів – Перун. Так як битва між світами темряви і світла відбувається зранку і звечора, то образ Перуна-воїна може накладатися на прояв новонародженого Сонця-дитини або вмираючого Сонця-старця. Весняний Перун у своїх функціях наближений до Орія-Ярила, який будучі Сонцем-юнаком проявляється здатністю запліднення. На державному гербі Русі Триглаві Перун займає середню позицію у вигляді пера (пор. перо ножа). Завдання воротаря полягає у відчиненні і зачиненні воріт через, які проходить Сонце. Одним з таких воротарів є святий Петро (тотожність з Перуном), який стоїть, за апокрифами, на вході до Раю.

Річка Євфрат має руський аналог – річку Ра з Велесової Книги (її ототожнюють з Волгою), «яка відділяє Сваргу од Яви» [3, ВК,11б], із якої виходить Сонце Ра, звідси «ранок», «радіти», «радуга», а також «Рай», який в свою чергу ототожнюється з Раєм Едемським, А Євфрат – одна з чотирьох річок цього Раю [13, 211]. Біблійники перекладають «Рай» з перської, як «сад», що відповідає нашому народному ототожненню з місцем кохання, як і саме слово «садити» із статевими стосунками [5, 4], які в Біблії переростають в «перворідний гріх» між чоловіком і жінкою.

У Велесовій Книзі говориться, що слов'яни прийшли зі сходу і перейшли Рай-ріку: «До того були отці наші на берегах моря по Ра-ріці і з великими труднощами по ній перевезли людей і худобу на інший берег, ідучи [до] Дону… І так род славян тече до землі, інде Суне вночі спить…» [3, ВК,9б]. Якщо вважати, що онуки Дажбожі рухаються за Сонцем, то звичайно, що вони мають прийти до цього світу через річку життя. Аналогічно євреї переходять річку Євфрат. Враховуючи, що грецьке "єв" («добре») може замінятися на «о» (напр. Євген-Оген, євнух-онук), то Єврей і є Орей. «Од отця Орія ідемо, і той час од часу се нарождається серед нас». [3, ВК,4г]. Тому за наказом бога Авраам вийшов з «Ура халдейського» тобто із-за Євфрату і пішов на захід до Ханаану.

Зі східного напряму у греків дме ранковий вітер Евр (гр. Euros), брат Борея, Зефіра і Нота (північний, західний і південний вітри). Згодом Евр – південно-східний вітер, який дме під час зимового повороту сонця, тобто з того напряму де сходить сонце. [19]. У цьому випадку ми теж помічаємо схожість назв.

Якщо річка Ра може ототожнюватися з рікою життя, то річки з коренем «дн», можуть бути річками смерті, якраз такою у народній творчості є річка Дунай (узагальнююча назва річок смерті). Дніпро також може виступати місцем потойбічного світу в районі дніпрових порогів [14, 124]. Так і західна річка Йордан, яка впадає у Мертве море є символом смерті. Не даремно свято Йордана [18, 42] відзначають під час зими, і означає воно захід сонця Ора у потойбічний світ і освячення (запліднення) води в нічний період. На сході Сонця (ранком) святкують Богоявлення – Бог виходить зі світу мертвих (жіночого лона). У водах смерті Йордана прийняв посвячення Ісус Христос, який є мітологічним уособленням сонячного божества. Цей обряд посвячення прийнятий у багатьох народів, що поклоняються Сонцю і ототожнюють людське життя з рухом світила, яке щовечора вмирає, а на ранок воскресає пройшовши через річку смерті.

Аналогічною річкою смерті в шумерів був Хабур (Хавор), туди були переселені жиди Ассирійським царем Салманассаром [13, 735]. Нескладно побачити в назві річки слово «хабар», який померла людина мала дати перевізнику через річку мертвих. Такий звичай існує в багатьох народів, тому померлому обов'язково в кишені клали металеві гроші. Або аналогічно давали «мзду», що тотожне «мосту», тобто платили мостове, щоб перейти через ту ж річку. Відповідно наші українські річки з коренем «Дн» також треба було переходити, тому давали «данину» (дань).

Племена хабіру називали розбійниками аналогічно до варварів Європи, яких треба ототожнювати з заходом Сонця і вечірньою зорею Варварою, свято якої припадає на початку зими і символізує смерть і руйнацію світу білого, це є символом падіння небесного склепіння. Тому крадії (вори), розбійники, руйнівники могли ототожнюватися з потойбічним світом.

Слова «ебер» від якого виводять "євреїв", близьке до нашого «барліг» (берлога – рос.) або бер-ведмідь. За мітологією ведмідь близький до Бога потойбічного світу Велеса (пор. верес, вересень, береза, березень – проміжок його піврічного осіннє-зимового правління). Сплячка ведмедя в барлогові тотожна знаходженню людини в могилі (або Сонця в утробі Матері-Землі), її воскресіння – вихід з потойбіччя. [15, 49].

Олександр Знойко зазначає, що назва річки Дніпро має дві складові Дана Іпр (Ібр). За О. Трубачовим, назва річки Ібр, що була колись на Україні, надійно етимологізується фракійською початковою iebhros, eibhros – козел, самець, запліднювач. [9, 174]. Образ козла у вигляді п'ятикутної перевернутої зірки ми бачимо в нижній частині Триглава (Тризуба) у яйці-зародку, що також є ознакою потойбічного світу. [14, 118].

За іншою версією назва "євреї" походить від праотця Евора, у якого народилося двоє синів: ім'я першому Пелеґ, бо за днів його поділилася земля, а імення другого брата – Йоктан [1, Буття,11,12]. Спробуємо розтлумачити ці імена за допомогою рідної мови і мітообразу, який постав перед нами. Ім'я патріарха Евор ніщо інше як наша назва світового дерева Явора, що оспіваний в обрядових космогонічних піснях Русі. Сини його – це крона і корінь. Пелег – це наше слово «пелех», яке означає жмут довгого волосся на голові людини, що може бути тотожним кроні дерева, пелехатий – це ознака рослини, яка має густе листя, довге віття й пишний цвіт, великі лопаті квіти, капелюх – головний убір [4, 714,414]. Ім'я другого брата може означати змія охоронця нижнього світу, який означений у дворі як «тин» – огорожа, «тан» – битва, або танець, тінь – темрява. Імена із закінченням на «тин» мають означення нижнього світу. Перша частина імені «Ок» у шумерській мітології означає Землю Ки, її протилежність – Небо Ан [12, 362], разом це Океан – первісний хаос, де чоловіче і жіноче було поєднано в одному. Як бачимо версія походження від Евора є мітологічною і не має під собою історичного підґрунтя.

Цікавим для нас є назва "Ізраїль", яка також потребує мітологічного роз'яснення. Виникло воно за книгою Буття від легенди про нічну боротьбу Якова з Мужем (Богом), боролися вони поки з'явилася досвітня зоря, і тоді Бог промовив: «Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря». А Яків попросив у нього благословіння. Бог спитав у нього імення, на що той відказав: «Яків». І сказав: «Не Яків буде називатися вже імення твоє, але Ізраїль (боров Бога, богоборець), бо ти боровся з Богом та з людьми, – і подужав». І благословив Бог Якова, а він назвав те місце Пенуїл (лице Бога), бо бачив Бога лице у лице, та збереглася його душа. І засвітило йому сонце, коли він перейшов Пенуїл. [1, Буття,32].

Дослідники звернули увагу, що Яків боровся з Богом вночі. Окрім того цей Бог боїться світанку. Що справедливо було звернено увагу на те, в арійських народів світанку боїться Нечиста Сила, Сатана, Диявол тощо. У цьому уривкові з Тори (Старого Заповіту) все може бути пояснено мітологічними паралелями з руською вірою. Ім'я Яків близьке до нашого слова «окови», що асоціюються з Місяцем. Тому й відбулася зустріч Місяця з Богом, а швидше з Дивом – Богом нічного Неба. Тому він і боявся зорі, бо зникне і просився Якова його відпустити. Так як Місяць – це нічне Сонце [14, 115], то Бог-Див робить йому благословіння перед сходом і нарікає Ізраїль, що можемо тлумачити наступним чином "із" – приставка, яка означає вихід "із" чогось, сонце також ісходить. Ісус символізує Сонце, що сходить. «Ра» – безпосередньо Сонце. «Зра-ння» – рано, на світанку. "Їл" – ознака божественної сутності. Абрахам (дід Якова), Ісак (батько Якова) і сам Яков творять трійцю Богів, які мають ведичний відповідник: Брахма, Вішну, Шива, руський – Перун, Дажбог, Хорс. Як бачимо, мітологічний підхід роз'яснює первинну сутність цієї події.

І залишається тільки з'ясувати, чи не образливим для цього народу є слово «жид». Походить воно від імені Іуда – четвертий син Якова. Його коліно було одним з найбільш численних і могутніх у порівнянні з іншими. Яків надав Іуді благословіння на царську владу поки не прийде місія. [13, 369]. Від імені Іуда походить і віра «юдейська» і об'єднуюча назва народу «юдеї», що має загальне значення «славетний» чи «хвалений». Є думка серед дослідників, що "Іуда" означає чоловічий статевий орган, який у багатьох народів символізує мужність, силу і є ознакою справжніх воїнів. Наш відповідник цього слова – «уда» (звідси вудити, вудка). Так у Велесовій Книзі зазначається: "… іже хтось не волів текти [*іти] до прі, а тече до дому свого, уймали уди [*оскоплювали] його". [3, ВК,32].

У мусульман жидівського царя Давида, який тотожний руському Сонцю-Дажбогу (він же у західних слов'ян Свент(д)овид), називають Дауд [10, 108]. Сонце може означати фалос Батька-Неба. Частку слова «да» можна пояснити як «дати», «той, що дає» або пов'язати з водою (во-да), що також відноситься до призначення чоловічого прутня. Дажбога (Даждьбога) в цьому випадку поєднують в значенні Бога Дощу (дождь). Символом Дажбога, як і Давида, є шестикутна зірка, символ поєднання вогню (Сонце) і води. Руська літера «Ж» є варіантом шестикутної зірки і означає «життя». Дажбог – це той, що «дає життя», таке саме значення у Давида, бо з латині «віта» – життя. Колос жита (чи іншої злакової культури) символічно означає чоловічий прутень з насінням. Жмут жита залишали для різдвяного Дідуха або Велесу на бороду, а це в обох випадках є також символом прутня з насінням. Слов'янські імена такі як Ждислав або Жидислав означають тих, що «славлять життя». Можна пояснити це ім'я як «жадаючі славу» або ті, що «ждуть славу». [11, 52]. Ось жиди і ждуть приходу месії, а ним у христосівстві виявився Ісус з роду Давида.

Запорізький краєзнавець Юрій Вілінов, який має жидівські коріння, дивується чому в останні століття етнічний термін «жид, жиди» став образливим, адже в слов'янських мовах (писемних джерелах слов'ян. – СП) він з'явився в ІХ-Х ст. і являє собою самоназву народу "ід, – множина – ідн" що пройшла через кілька мов. Можливо, пізніше на термін наклалося пояснення від слова «ждаті», тобто чекати. Жиди ждуть місію, на відміну від християн, котрі вважають, що він вже прийшов. [7, 77].

Назва жидів німецькою – «jude», польською – «zyd», чеською – «zyd», болгарською – «жид», італійською «giudeo», латинською «judaeus». [6; 16]. Тобто «жид» це трохи змінена самоназва народу і нічого образливого в ній немає, хіба що з цим словом перегукується російський прикметник «жадний» і відповідно «жидами» називають скупих людей. Це дійсно може стосуватися цього «богообраного» народу, бо в своїй більшості на нашій землі вони займалися торгівлею, банківською справою чи т. п. А простий народ як скаже так і зав'яже.

На закінчення приведемо уривок з книжки Георгія Щокіна «Людство і віра» щодо питання: хто такі жиди? Він зібрав багато матеріалів щодо вірувань і походження різних народів, посилаючись на наукові дослідження:

«А. Кестлер у відомій книжці „Тринадцяте коліно“ наводить висновки багатьох визнаних антропологів про етнічну неоднорідність євреїв. Наприклад, як твердить Р. Патаї, „дані фізичної антропології свідчать, що, всупереч поширеній думці, ніякої єврейської раси не існує. Антропологічні вимірювання груп євреїв у різних частинах світу доводять, що вони сильно відрізняються один від одного за всіма істотними характеристиками зовнішності й будови: за зростом, вагою, кольором шкіри, формою черепа, будовою обличчя, групами крові та ін.“. З ним солідарний професор Хуан Комас, який стверджує, що, „всупереч усталеним уявленням, єврейський народ расово різнорідний; його постійні міграції і контакти – добровільні й ні – з найрізноманітнішими націями і народами призвели до такого широкого схрещування, що так званий народ Ізраїлю може давати приклади рис, типових для будь-якого народу“.

В одній з брошур ЮНЕСКО „Єврейський народ: біологічна історія“ її автор Г. Шапіро зазначав: „Великі розходження між єврейським населенням в особливостях зовнішності й генетичному складі їхньої крові роблять будь-яку їхню єдину расову класифікацію термінологічно суперечливою… На жаль, ця тема рідко порушується в повному відриві від небіологічних міркувань, і всупереч очевидності тривають спроби якось виокремити євреїв у національну спільноту“. Інший єврейський автор М. Фішберг у своєму антропологічному дослідженні „Євреї. Раса і середовище“ вважав, що „в антропології євреїв найголовніше питання – чи становлять вони справжній народ, який зазнав більших чи менших впливів середовища, чи релігійну секту, яка складається з різних расових елементів, набраних унаслідок навернення неєвреїв в іудаїзм і змішаних шлюбів у процесі міграції в різні райони світу?“. І стверджує далі, що, „починаючи з біблійних часів, із самого початку створення племені Ізраїлевого вони вже складалися з різних расових елементів… У Малій Азії, Сирії та Палестині жили в ті часи різні народи: аморити, рослі блондини-доліхоцефали; смагляві хети, негроїди-кушити та багато інших. З ними давні євреї змішувалися, як відомо з багатьох текстів у Біблії“.

А. Кестлер, автор також єврейського походження, на підтвердження зазначеного вище наводить історичні приклади таких змішувань: „Перший патріарх Аврам жив з єгиптянкою Агар'ю; Йосип узяв за дружину Асенефу, яка була не тільки єгиптянкою, а й дочкою жерця; Мойсей одружився на мадіанитянці Сепфорі; Самсон, герой єврейського народу, був філістимлянином; мати царя Давида була моавітянкою, а сам він одружився на принцесі Гессурській; стосовно царя Соломона, сина хетеянки, то про нього в Біблії сказано: “І полюбив цар Соломон багатьох чужоземних жінок, крім дочки фараонової Моавітянок, Амонітянок, Ідумеянок, Сідонянок, Хетеянок» (III Цар., 11, 1)…

Іншим важливим джерелом міжнаціонального схрещування була велика кількість людей різних національностей, навернених в іудаїзм. Доказами активного прозелітизму євреїв давніх часів можуть слугувати чорношкірі абіссінські фалаша, китайські євреї, яких за зовнішністю не відрізнити від китайців, дуже смагляві єменські євреї, іудаїсти серед кочових берберських племен… не кажучи вже… про хазарів".

Інакше кажучи, на думку згаданих авторів, євреї (особливо давні) становлять радше не етнічну, а соціальну організацію, початково засновану на єдиному релігійному культі." [12, 510-511].

Підводячи підсумки, зазначимо, що жиди люблять вішати ярлик «антисеміта», будь-кому, хто діє проти них. Як бачимо вони не є якоюсь однорідною національністю, а швидше згуртовані з різних народів на релігійній основі. Натомість самі часто є антисемітами, бо ведуть боротьбу з мусульманськими народами, серед яких є дійсно багато семітів. Звісно, ми не відкидаємо, що частина семітів також прийняла юдаїзм. А тих, хто виступає проти жидівського засилля, краще називати антисіоністами – поборниками жидівського нацизму.

Література:
1. Біблія або книги Святого Письма Старого і Нового заповіту. – Druckhaus Gummersbach West-Germany, 1988.
2. Варга Д. Древний Восток. – Будапешт: Корвина, 1985. – 166 с.
3. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7521 (2013). – 180 с.
4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: Перун, 2001. – 1440 с.
5. Виженко О.Є. Україна кохання. Фольклорне дослідження. – К.: Деркул, 2005. – 280 с.
6. Вікіпедія. – uk.wikipedia.org.
7. Вілінов Ю.А. На шляхах від порогів до синіх морів. – Запоріжжя: вид. Галазунов С.А., 2005. – 352 с.
8. Дьяконов І.М. Найдавніша література Близького Сходу // на ріках вавілонських: З найдавнішої літ. Шумеру, Вавілону, Палестини / Упоряд. М.Н. Москаленко. – К.: Дніпро, 1991. – С. 5-42.
9. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
10. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – М.: Политиздат, 1986. – 270 с.
11. Лозко Г.С. Іменослов: імена слов'янські, історичні та міфологічні. – К.: Сварог. – 1998. – 176.
12. Людство і віра: Всесвітня історія народів і релігій: Енцикл.-довід. вид.: [ у 4 т.] / Авт.-уклад. Г. Щокін. – К.: МАУП, 2002. – Т. ІІ. – 2005. – 640 с.
13. Никифор архимандрит. Иллюстрированная полная популярная Библейская энциклопедия. – Москва, 1990 (Репринт 1891). – 902 с.
14. Пашник С.Д. Духовне значення Хортиці // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Основи теорії військової справи та бойових мистецтв», м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р. – Запоріжжя, 2007. – 112-128.
15. Пашник С.Д. Перевтілення душі воїна // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Основи теорії військової справи та бойових мистецтв», Запоріжжя, 26-27 травня 2006 р. – Запоріжжя, 2006. – С. 47-53.
16. Сербин Р. Слово-табу. – ukrlife.org/main/evshan/serbyn12.htm.
17. Силенко Л. Мага Віра. — 26. – Нью-Йорк: РУНВіра, 1979. – 1428 с.
18. Скуратівський В.Т. Вінець. – К.: Вид-во УСГА, 1994. – 240 с.
19. Словник античної міфології / Укладачі І.Я.Козовик, О.Д.Пономарів, Вступна стаття А.О.Білецького. – Київ, 1985. – 236 с.
20. Щокін Г. Виникнення давніх євреїв та подальший розвиток їхнього культу. – К.: МАУП, 2005. – 152 с.

Світовит Пашник,
Волхв РПК

svit.in.ua/kny/Pashnyk.htm

Коментарі (0)

    Ви повинні авторизуватися, щоб залишати коментарі.