Сава. 5 грудня

Як пише Василь Скуратівський, Сава – свято для пошлюблених. У тих родинах, де були чоловіки з таким ім'ям, справляли жартівливий обряд «похорону Савки». Збиралися переважно родичі й сусіди, щоб ушанувати іменинника: «Як був Сава, казали з цього приводу, – то не їв сала, а їв паляниці, щоб любили молодиці». Винуватця події садили на ослін і гутали, приспівуючи:

Савка вмер, бо слабий був,
Жінку бив, бо дурний був.
Ой вип'ємо по чарочці,
Заспіваємо по Савочці.

Обрядодія «похорону Савки» супроводжувалася цікавими, переважно жартівливими піснями. Василь Скуратівський завважує, що містерія «похорону» цього загадкового персонажу поки що не вивчена. [6, 652].

Леся Українка в свої фольклорні записи вносить пісню-гру «Савка»:
Клем – бом – клем! Савка вмер.

Прийшов піп – Савка втік.
Прийшла попадя – Савки нема.

Часом се так собі співають, без гри. А часом одно з дітей удає «Савку» і лягає долі, як мертве, друге – «попа», трете – «попадю», і тоді так грають, як співають, що приходить «піп», а «Савка» втікає і ховається. «Піп» з «попадею» шукають «Савку», і котре знайде, то само стає за «Савку». Решта дітей з гурту не грає, тільки приспівує." [3, 106].

Проблема нерозуміння смерті Савки виникла тому, що дослідження не пов'язувалося з сороміцькими діями. Розглядаючи попереднє свято Варвари (Сови), як безпосередньо статевий акт, то вмирання Сави стає цілком логічним, бо він символізує саме чоловічий орган. А Зоря, як відомо на ніч заводить «коня» у стайні, а вранці знову виводить. «Коня» у стайнях зображено на Триглаві (Тризубі), де середній зуб-булава знаходиться між двозубом-стайнями.

Вшанування Сави відбувається напередодні свята Велеса (Миколи). Святий Микола виступає у червоному одязі з мішком і білою бородою, що є образом чоловічого прутня. Аналогічна біла шапка є у великоднього калача (при чому обсипаного зерном), біля якого кладуться крашанки. Це є символ продовження роду. Тому останні колосся на полі залишають Велесу (Миколі) на бороду, а Дідух виступає фалічним символом, який кладеться на Бабу-солому.
Одне з імен Бога Отця в Біблії – Саваот [1, 847], який відображається у вигляді сивого старця на небесах. Руським Богом Неба, тобто Отцем Небесним є Сварог: "І так маємо зріти Степи Райські на Сварзі, яка синя є, і та синь іде од Бога Сварога". (ВК,26) [2].

Можна стверджувати про повну тотожність Сварога і Саваота. Треба додати, що Сварог є Богом шлюбу, а «сват» – це людина, яка за дорученням того, хто хоче одружитися, або його рідних сватає обрану особу, також це староста на весільному обряді. Батьків або родичів одного з подружжів називають сватами.

Лев Силенко у «Мага Вірі» визначає ім'я Саваота, посилаючись на Джана А. Алегро, як створене з сумеріанського слова «Сіпа-ад» («сіпа» – розтягнений ріг, пеніс), що значить «пеніс приступу», «зливи». Далі в «Мага Вірі» пишеться, що люди, які щонеділі співають «Свят, свят, свят Господь Бог Саваот» довідавшись про історію значення слова «Саваот», можуть оправдано огірчитися. Джан А. Алегро, довівши, що слово «Саваот» означає «пеніс», нікого не огірчує. Усі частини тіла людського гарні. Людина – найгарніше в світі створіння. [5, 184-185]. У ведичній міфології Індра відриває у батька-бика фалос, який слугує йому за булаву-ваджру. А сама битва Індри зі Змієм Врітрою проходить за кілька днів перед святом Сави (див. Калита).

Про образ Велеса, зазначає С. Наливайко у книзі «Таємниці розкриває санскрит», можна судити з описів покровителя і захисника худоби у сербів – святого Сави, який увібрав чимало рис «скотьєго бога». Саме ім'я Сава в цьому контексті перегукується з іменем індійського «скотьєго бога» – Шіва, яке може мати і форму Сіва. [4, 242]. Ми додамо, що це ім'я близьке до прикметника «сивий», а Микола (Мороз) виступає в образі сивого діда. Роги Велеса можуть позначати місяць («сивий місяць»), який іноді ототожнюється з чоловічим прутнем. Свято Миколи-Велеса за постійним шеститижневим календарем припадає на суботу (соботка). Це слово перегукуються з Саваотом. В цьому імені також можна знайти тотожність із сонячним раньохетським Богом Сіватом [8, 301].

І дійсно нічого поганого у поклонінні фалосу немає, адже стели, які символізують чоловіче начало означають чоловічий орган, а насіння сприймається як Божий дар (свято Миколи). Особливо реалістичні фалічні стели скіфського Бога неба Папая (батька). Природні відображення символів продовження роду є притаманними для усієї обрядовості протягом року.

Фалічні стели, які означали Батька-Неба раніше стояли на кожній могилі. Адже Сварог мав поєднатися у шлюбі з Матір'ю-Землею, і тим самим відродити земне життя, померлої людини. Такий звичай у нас зберігся до сьогодення, тільки замість стели ми у більшості випадків ставимо хрест, який має теж значення, що й скульптурний образ Бога.

Кілька курганів на Україні називаються Савур-Могила, яке тотожне з більш повним ім'ям Сави – Савл (Савелій, Савло). Один із скіфських царів, як подає Геродот, мав ім'я Савлій. Юрій Шилов у книзі «Джерела» наводить легенду про Городище, що розташоване між селами Юльївка і Григорівка Запорізького району, яка зберегла, мабуть, спогади і скіфських (якщо не більш древніх) часів:

За переказами, в незапам'ятні часи тут стояла буцімто велика фортеця і жили в ній наші люди, дніпряни. Одного разу підійшло до Городища чуже військо: чи то турецьке, чи то татарське, чи, може, ще яке інше. Почалася облога: без води, при недостатній кількості воїнів. Виручив Савура, себто Сава; так звали у фортеці старого-престарого немічного, але дуже мудрого діда. Він показав, де колодязь копати, а на загарбників таку ману наслав, що покотилося все вороже військо в Кінську, мов його мітлою, хто змив. Та й топилося там к лихій годині!.. Але вся сила дідова на ворогів пішла, помер. Поховали мудрого Савуру з великими почестями на горі, відтоді та гора його іменем зветься. [7].

Степан Наливайко зазначає, що індійське плем'я сувіри, яке мешкало на півдні України і має надзвичайно багато спільного зі слов'янами сіверами, також має свого легендарного предка – царя Сувіра. [4].

Ушанування Сави, як проява Батька Неба, є звичаєвою справою для нашого народу, яка відображає світогляд Предків у продовжені роду.

Література:
1. Біблія або книги Святого Письма Старого і Нового заповіту. – Druckhaus Gummersbach West-Germany, 1988.
2. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.
3. Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9.
4. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2000. – 288 с.
5. Силенко Л. Мага Віра. – РУНВіра, 1979. – 1428 с.
6. Скуратівський В.Т. Русалії. – К.: Довіра, 1996. – 734 с.
7. Шилов Ю.О. Джерела витоків етнокультури XIX тис. до н.е. – II тис. н.е. – К.: Аратта, 2002. – 272 с.
8. Щокін Г.В. Людство і віра: Всесвітня історія народів і релігій: Енцикл.-довід, вид. – К: МАУП, 2005 – Т. II. – 640 с.

Світовит Пашник,
Волхв РПК
svit.in.ua/kny/Pashnyk.htm

Коментарі ()

    Ви повинні авторизуватися, щоб залишати коментарі.