Народна пісня як частина народної медицини

1. Фiзiологiя

Перший крик немовляти – це профiлактична фiзiологiчна процедура, запрограмована Природою: швидкий, майже конвульсивний вдих повiтря, а затим тривалий, вичерпний аж до конвульсiї видих.

Тривалiсть видиху зумовлюється його гальмуванням, гальмування ж забезпечують голосовi органи – лунає Перша Пiсня Життя. Забiгаючи наперед, скажемо, що вона не з веселих i, отже, пiдтверджує буддiйську благородну iстину: життя є страждання.

На тому не кiнець. Подивiться й подивуйтеся, як люблять дiти горланити, навiть коли не страждають. А як страшно кричить чоловiк, кидаючись на ведмедя, мамута чи свого ж таки брата-супостата! Який хор гримить над полем битви! Чим гучнiший крик, тим страшнiше вороговi, i цей психологiчний тиск має об’єктивнi, фiзiологiчнi пiдстави: регулярно вправляючи собi горлянку й легенi, людина полiпшує й посилює не тiльки гучнiсть голосу, але й кровообiг, обмiн речовин, загальну життєздатнiсть i силу.

Недарма дихальнi вправи були особливим об’єктом уваги найдавнiших лiкарiв, жерцiв, воїнiв, фiлософiв – про це можна знайти згадки у ведичнiй лiтературi i в єгипетських текстах, цими питаннями переймалися мiльйони мудрецiв i дослiдникiв вiд часiв зародження йоги до сучасних нам Бутейка, Стрельнiкової, Фролова та багатьох iнших.

Цiкавим для нас є те, що з безлiчi найрiзноманiтнiших систем дихання помiтно видiляється один характерний режим: швидкий вдих – повiльний видих, причому сповiльнення, гальмування видиху здiйснюється не дiафрагмою, а артикуляцiйним апаратом (голосовими зв’язками, горлом, язиком, губами, навiть зовнiшнiм приладом чи iнструментом). В найширшому, узагальненому розумiннi це i є пiсня. І перший крик дитини, i лютий рик воїна, i палка молитва самiтника, i мантри тiбетського монаха, i ритмiчнi погуки робочої артiлi, i маршова пiсня виснажених тяжким переходом бiйцiв, i розкiшна оперна арiя – все це має пiд собою одну й ту саму основу: людина, свiдомо чи несвiдомо, знаходить найздоровiший, найефективнiший спосiб дихання.

Неможливо не вiднести до цього ряду й українську народну пiсню.

Чому саме народну й чому саме українську?

Народна пiсня як частка традицiйної культури творилася протягом багатьох столiть, якщо не тисячолiть, а отже пройшла такий вiдбiр (свiдомий чи стихiйний – зараз не так важливо), якого не знав i не мiг знати жодний iнший музичний жанр. Досить навiть побiжного знайомства з народними пiснями, щоб помiтити, що цей вiдбiр вплинув i на фiзiологiчнi параметри пiснi (ритмiку, тривалiсть, темп i глибину дихання i т. п.), iдеально пристосовуючи їх до практичних потреб спiвакiв.

Українська пiсня є унiкальним у свiтовiй культурi явищем. Вона вражає не тiльки й не стiльки кiлькiсними показниками (за рiзними оцiнками, українцi склали вiд кiлькох сотень тисяч до кiлькох мiльйонiв пiсень – таку кiлькiсть досить важко уявити, а ще важче зрозумiти її необхiднiсть); головне чудо – якiсть української народної пiснi, розмаїття її тематики, жанрiв, стилiв, глибина змiсту, незбагненна й незрiвнянна за своєю красою й простотою поезiя. Звичайно ж, усе це виходить далеко за межi чисто фiзiологiчних явищ.

Емоцiї

За емоцiйними ознаками українська народна пiсня може здатися бiднiшою, нiж, наприклад, iталiйська, латиноамериканська (iспанська), циганська чи росiйська. Та це буде поверхове враження. Зовнiшня стриманiсть ще нiчого не говорить про прихований емоцiйний заряд; скорше її можна розумiти як ошляхетнення емоцiй, пiдпорядкування їх вищим, моральним i духовним iмперативам. Але це пiдпорядкування нiколи не буває категоричним; воно не тiльки не вбиває емоцiй, але й парадоксальним чином виправдовує їх, дає їм iнше, вище життя, сублiмує.

Цю парадоксальнiсть не так легко прочитати. Потрiбна певна культура i виконання, i сприйняття народної пiснi, а культура, на жаль, генетично не передається. Тiльки вихованням. Виховання ж сьогоднi становить найтяжчу проблему чи, точнiше, хворобу українського суспiльства. Суть хвороби в тому, що системи освiти та iнформацiї монополiзованi некомпетентними, байдужими, а то й ворожими українськiй культурi людьми, а несистемне (родинне) виховання значною мiрою зруйноване так званим технiчним прогресом, що вже стає планетарним лихом. Втрати вiд цих бiд, зрозумiло, не обмежуються цариною пiсенної культури…

Але народна пiсня, як це не дивно, може виявитися тiєю зброєю, яка розiрве зачароване коло. І наймогутнiше її терапевтична дiя виявляється саме на емоцiйному рiвнi, на рiвнi пiдсвiдомостi.

Цю дiю, цю терапевтичну властивiсть народна пiсня виявляє навiть тодi, коли нi виконавцi, нi слухачi не можуть похвалитися пiсенною культурою. Досить просто шанобливого ставлення, уваги до пiснi. Її виховна, методологiчна генiальнiсть теж формувалася столiттями! І послабити, спотворити її майже неможливо: для цього знадобилася б така ж могутня сила, яка закладена в самiй пiснi, тобто, це мала б бути свiдома ворожа сила. Такої сили й близько немає у ворогiв української пiснi. Всi незчислимi спроби профанацiї народної пiснi не завдають їй жодної шкоди: вони породжують силу-силенну музичного смiття, яке може захаращувати (й захаращує) весь культурно-iнформацiйний простiр, але не може дати нiякого плоду i рано чи пiзно буде виметене.

Чим уважнiша людина до народної пiснi, тим легше вiдрiзняє вона зерно вiд смiття, тим багатша її пожива вiд цiлющої сили справжньої пiснi. В чiм же та сила, i як вона дiє?

Почнiмо з колискової пiснi. Це дуже чiтко спецiалiзований, «стерильний» жанр, в якому майже нiчого iншого, крiм емоцiй, немає.

Колискова – це першi кроки пiсенної практики в традицiйнiй культурi. Причастя починається ще в материнському лонi, коли майбутня мати вивчає (або згадує) колисковi, якi скоро спiватиме дитинi. Пiд час спiву i мати, й дитина входять у потiк особливої iнформацiї, на них накочуються цiлющi хвилi... хвилi чого? Таємниця. Слава Природi, людина не годна розчовпати цю технологiю. Бо йдеться про святая святих, про найскладнiшi процеси взаємодiї людських емоцiй, людської психiки. Люди, тисячi людей, якi були, починають говорити через пiсню до людей, якi є i якi будуть. I через незбагненно простi й мудрi, теплi гойдання колискового ритму i маминої iнтонацiї передають свою душевну рiвновагу, свою любов i довiру до Буття, до Природи, один до одного. Трохи пiзнiше цi почуття рiвноваги, любовi й довiри набувають конкретнiших форм мами, свiтла, колиски, стiн кiмнати, котика... Колискова триває. Буття розширюється, багатшає, ускладнюється. З’являються слова. Котик буває неслухняним; гулi не при- лiтають i не сiдають на люлi, коли хочеться; мама часом десь зникає; а ще трапляється й таке, що болить живiт. Ой, Буття не завжди прекрасне! Але в душi дитини вже сформувався перший захисний редут – пам'ять про те, що доброго в Буттi бiльше, нiж поганого. Звичайно ж, цей редут треба змiцнювати й далi. I, звичайно ж, не тiльки колисковою. Та в першi роки життя роль колискової неоцiненна.

Старшим колискова вже не допомагає. Вони знають, що Буття жорстоке, Природа ненадiйна, довiряти один одному... дуже хотiлось би, та небезпечно. Вони знають, що й самi грiшнi; їм так хочеться правди й милосердя, та часом здається, що всi люди вороги. Вони заплутались i не бачать рятунку.

I от до них – через справжню народну пiсню – звертаються отi їхнi далекi, невiдомi прадiди й прабабусi. Починають говорити дивною мовою, начебто кажуть одне, а чуєш iнше. Не лають, не повчають, не лякають, не дають рецептiв, але... жалiють. I не тiльки жалiють, а й утiшають, розказують нам, якi ми добрi, гарнi, чутливi, розумнi... I людина, яка зцiпила зуби й героїчно терпить злиднi, обман, розбiй, невдячнiсть, не витримує цього щирого жалю до себе i, природно, плаче.

Не соромтесь плакати, слухаючи гарну пiсню. Дайте волю сльозам. Це ваше очищення й причастя, i якщо воно щире й повне, ви вiдчуєте велике полегшення i новi сили, яких вам так не вистачає в надто важкому життi.

Найчастiшою емоцiйною реакцiєю на українську народну пiсню бувають сльози. Проте свiдчать вони зовсiм не про вiдчай, горе, сум, страх та iншi негативнi емоцiї: пiсня викликає сльози тiльки через контраст. Контраст мiж лихом i красою. 

Ой, зацвiла червона калина
Над криницею…
Горе жити, моя рiдна ненько,
За п’яницею.

Краса не лише в цвiтiннi калини; краса в мелодiї; краса в розумi, добротi i, зрештою, жертовностi молодої жiнки:

Ой, не лай, мати, не клени, мати,
П’яницю мого,
Бо як умре – зостануться дiти,
Горе буде без нього.

На тлi краси особливо болючим контрастом виступає лихо – знiвечена, зневажена доля гарної людини, розтоптана чоботом п’яницi.

Слухач (чи спiвак) бере до серця саме красу, i тодi лихо стає антиподом, зовнiшнiм чинником, чужою, ворожою силою. Формується усвiдомлення, а частiше вiдбувається пiдсвiдома iдентифiкацiя моральних орiєнтирiв. Приймаючи сторону краси, людина не приймає, заперечує лихо – i тим самим визначає свою позицiю в моральному просторi. А це вже велика сила, великий внутрiшнiй ресурс у боротьбi з життєвими травмами та загрозами.

Зрештою, все це вiдповiдає вiдомiй тезi про те, що краса врятує свiт.

Духовний свiт народної пiснi

Із-за гори, гори та буйний вiтер вiє,
Ой, там удiвонька та пшениченьку сiє.
Сiє вона, сiє та й стала волочити,
А заволочивши, стала Бога просити:
«Ой, зароди, Боже, та пшениченьку яру
Та на моїх дiток, та на вдовину славу».

Розкiш поезiї, розкiш мелодiї, широке дихання, впевнене мажорне багатоголосся зразу вводять слухача у Храм пiд вiдкритим небом, у пiднесений настрiй великого священного дiйства – справдi, вдовина тяжка, непосильна праця сприймається тут як священнодiйство, її прозаїчний буденний змiст прихований i потребує окремого осмислення, яке прийде пiзнiше, пiсля спiву, а може й пiсля другого чи третього прослуховування. А тим часом далi йде справжнє диво, досить рiдкiсне навiть у пiснях iз фантастичним сюжетом:

А ще тая вдова та й додому не дiйшла,
А вже кажуть люди, що пшениченька зiйшла.
А ще тая вдова та й на лавку не сiла,
А вже кажуть люди, що пшениця доспiла.

Якщо слухати тiльки словесний текст, то легко почути солоденьку казочку про милостивого Бога, який сотворив чудо над пшеницею. Вдова роботяща та богослухняна – от їй i шана вiд Бога. Але таке тлумачення лежить на поверхнi. Треба почути все: i гармонiю пiснi, i всi її iнтонацiї, й загальний настрiй. І, крiм того, треба мати трохи ширшi уявлення про вдовине життя на селi, нiж про нього сказано в пiснi. Тiльки тодi ви зрозумiєте справжнiй змiст. Ви побачите сильну, незалежну жiнку. Вона звертається до Бога, але як! ЯК ДО РІВНОГО СОБІ. Вона з Ним на ти, i це не метафора, це випливає i з контексту пiснi, i з контексту вдовиного життя. Вона сотворила своє чудо – тепер Його черга. І якщо б Вiн не сотворив Свого чуда, то не був би навiть рiвним їй.

Це лише моя i, можливо, не дуже вдала спроба осмислити духовне послання цiєї конкретної пiснi. Але на таку спробу має право кожен. А пiсень такого рiвня, такої повноти, такого багатства прозаїчної правди i правди мiстичної – безлiч! Навiть перше знайомство з українським фольклором показує, що духовний свiт українцiв далеко не обмежується суто релiгiйною сферою – або ж релiгiйнiстю треба назвати благоговiння перед життям, Природою, Сонцем, красою космiчного й людського ладу.

Духовне багатство наших пiсень – це не збiрник канонiзованої мудростi, не музей застиглих моральних правил i повчань. Справжнiй фольклор – це живий органiзм, що активно й розумно реагує на сьогоднiшнi подiї й проблеми. Можливо, головною ознакою фольклору є його постiйна актуальнiсть.

У народної пiснi багато рiзноманiтних функцiй, i одною з найважливiших є функцiя лiкувальна. Якщо ця функцiя є очевидною на фiзiологiчному й емоцiйному рiвнях, то тим глибшою й важливiшою вона є на рiвнi духовному. Пiсня лiкує душу – це вiдома емпiрично знайдена iстина, яка, проте, може бути пiдтверджена й з наукового погляду.

Лiкування психiки

Психiчна хвороба – це завжди якась проблема, яку людина взяла до душi, тобто не може нi облишити її, нi вирiшити. Сучаснi психiатри знають, що єдиний спосiб вилiкувати таку хворобу полягає в тому, щоб стати з нею вiч-на-вiч, побачити її, визнати її iснування, а далi тривалими, болiсними зусиллями проаналiзувати i, врештi, вирiшити проблему.

Як цього досягнути?

Психологiчнi науки взялися до цього питання порiвняно недавно, але рецептiв уже маємо задосить – чого вартi тiльки рiзноманiтнi напрямки психоаналiзу. Не беручись зважувати їх, скажемо натомiсть, що нашi прадiди, хоча й не знали тих наук, створили величезну кiлькiсть пiсень, кожна з яких (з належної культури користування!) є цiлющою краплинкою для травмованої душi.

Пiсня непомiтно й завжди несподiвано допомагає (якщо не сказати – примушує) стати вiч-на-вiч iз своєю бiдою, своєю душевною травмою. Бо, взагалi, людинi властиво вiд власних психiчних травм ховатися, не визнавати, не помiчати їх – надто це болiсно. Тому так важко лiкуються психiчнi хвороби.

Через емоцiйний канал, минаючи сторожу свiдомого iнтелекту, пiсня розкриває хворому суть його страждання, акцентуючи на красi, добротi, на божественному началi, яке справдi нiколи не вмирає в людинi. І хворий приймає до душi пiсню, а далi мусить усвiдомити й проблему. Це теж нелегко: чим глибше вiдповiла пiсня душевнiй травмi, тим гострiшою виявляється емоцiйна реакцiя. Найчастiше – це розчулення, сльози. І нiколи не агресiя, не лють, не ненависть (тут не йдеться про так званi патрiотичнi пiснi), бо пробуджено, активiзовано сферу краси, сферу духу, де немає мiсця ненавистi.

Звичайно, це ще не видужання. Це тiльки перший, але найважливiший крок до нього: людина усвiдомила суть своєї травми, стала вiч-на-вiч iз бiдою. Але вона ще не хоче зро- зумiти причину страждання – їй все ще здається, що та причина зовнi, що вiд неї можна сховатися чи що її можна усунути. Наступний етап – аналiз причини. Це тривала й складна робота, що стає можливою лише за умови активiзацiї всiх духовних ресурсiв психiки – розуму, вiри, надiї. І любовi. В результатi цiєї роботи з’ясовується, що не треба проклинати п’яницю, не треба ненавидiти ворога – якщо хочеш вилiкуватися.

Розкiш ненавидiти ворога може собi дозволити здорова, сильна iстота; хвору ж людину ненависть убиває остаточно.

Дiагностична функцiя

Велика кiлькiсть серйозних, глибоких пiсень (невiглас називає їх «сумними») – це захисна реакцiя вiд душевних страждань на суспiльному рiвнi. Якщо суспiльство продукує багато змiстовних пiсень на якусь вузьку тему, значить, у вiдповiднiй сферi треба шукати систематичну травмуючу ситуацiю. Скажiмо, рекрутськi пiснi – це стихiйний вияв невигойного страждання вiд систематичного знекровлення загалом здорового суспiльства: нiчого не можна вдiяти проти примусової солдатчини, але й змиритися з нею хлiбороб не може, бо для нього вона справдi безглузда. Цей травмуючий (протягом столiть!) чинник i покликав до життя безлiч «некрутських» пiсень, таких болiсних i сповнених вiдчаю, хай навiть задерикуватого.

Наявнiсть «пухлини» – збiльшеної кiлькостi пiсень на певну тему – i є дiагностична ознака якогось нездоров’я, якоїсь колективної травми у вiдповiднiй сферi суспiльного життя. І чим глибший, чим серйознiший змiст цих пiсень («беруть за душу»), тим глибша й психiчна травма всього суспiльства.

Вiзьмiть чи не найпотужнiший масив українського фольклору – пiснi про жiночу долю. Цей колосальний, потрясаючий документ тiльки глухого й слiпого може залишити байдужим: яке море нестерпних i невилiковних страждань! Який страшний контраст мiж красою жiнки i її долею!

Та, виявляється, це не тiльки привiд для голосiння. Цей масив пiсень – це й перша медична допомога, i дiагностичний сигнал про якийсь серйозний дисбаланс в органiзацiї суспiльства. Який?

У землеробському суспiльствi жiнка не може бути приниженою порiвняно з чоловiком – це суперечило б здоровому глуздовi, розумнiй органiзацiї побуту. Для матрiархату українська земля теж мало пiдходить – надто потребує вона не лише такої органiзацiї, але й звичайної фiзичної сили. Отже, мусила тут iснувати рiвноправнiсть статей. Що й пiдтверджується багатьма дослiдженнями, та й просто очевидними звичаєвими формами стосункiв мiж українцями й українками.

Порушення рiвноправностi повинно було мати – i мало – свої причини. Корiнною серед них менi здається з’ява християнської цивiлiзацiї, в найглибшi пiдвалини якої закладено догму вищостi чоловiка над жiнкою та заборону розлучення. Та це вже iнша тема.

http://www.yatran.com.ua/articles/179.html

Коментарі (0)

    Ви повинні авторизуватися, щоб залишати коментарі.