Скоровода й духове обличчя України у 18-му сторіччі

Дух народу на дні його політичного упадку, в добу великої руїни своїх мрій і своєї величі, на роздоріжжях шляхів свого призначення втілюється у постать мислителя й пророка.
Розбещена відьма на царському престолі, одна з найбільше потворних машкар ідеї монгольського деспотизму, злославна Катерина II завершує ганебне й зрадницьке діло закріпощення України і остаточно припечатує його скасуванням Запоріжської Січі, цього останнього вогнища вільного козацького ордену лицарів.
Саме з козацького роду повстане цей великий мислитель і пророк, щоб, збудивши нарід до духового життя, сотворити можливість піднесення його святої, козацької борні за волю народу на найвищий рівень справи Духа, до висот космічної борні добра і зла, до визволення і проявлення своєї творчості.
Вождь народу втілений у постать сірого мандрівного вчителя буде пробуджувати ввесь нарід до духовного життя і запалювати його до борні за волю духа. На цім шляху, і тільки на цім шляху, зрозуміє нарід своє моральне призначення і тільки тоді досягне найвищих висот свого росту і розцвіту.
У найглибшій неволі треба сягнути найглибше і зачати відродження народу саме від духової верстви його існування. Відродження народу треба зачати від його духового пробудження.
Таке було призначення Сковороди.


У складній і заплутаній історії критики Сковороди існувала дивовижна проблема: Чи Сковорода – це український філософ? Наводили різні цитати з його творів, як от вірш про волю за часів Богдана, вказували на його мову, мову тодішніх учених, розглядали його суспільно-політичні погляди (аж фальшування текстів собі закидаючи), словом був гарячий і дивовижний спір у науці, викликаний намаганням зрусифікувати українського філософа.
Немов призабули якось один, простий, прозорий, вимовний і безсумнівний факт. Сковорода навчав на Україні, українців, саме на Україні і саме українців. Навчав свій нарід на своїй землі.
Це правда:
Великий, вільний дух – магатма – визволений від влади темних сил, від усяких обмежень матерії, жаги і пристрастей усюди й ніде, міг би знайти собі батьківщину: на сонці, на зорях, на землі, на заході і на сході, в часі й поза часом. В такому змислі Сковорода чи Шевченко виростають у явище всесвітнє. Але саме тому у визволеного духа не тільки не може бути якогось низького мотиву як бажання наживи, чи насичення засліпленого прагнення почестей, влади чи слави, які часто ведуть до зради народу, зокрема поневоленого, але навпаки: у визволеного, вільного духа з'являється свідомість свого позитивного завдання, свого морального призначення, яке він із вільної волі й вибору творить і виконує.
Це завдання у великих космічних духів переростає межі одного народу, зокрема такі загальні завдання як духове пробудження, але вони здійснюють його саме як члени чи провідники цього таки конкретного, свого народу і саме в першу чергу через свій нарід проголошують чи довершують загальнолюдські правди. І тому, хоч так трудно бути пророком у своїй батьківщині, великі пророки є перш за все пророками у своїй батьківщині дарма, що їх пророчий дар веде часто до трагічних конфліктів із групою, яка панує над народом і справді його поневолює. Бувають між ними віщуни нещастя, які у хвилині - здавалося б – великої зовнішньої потуги народу бачать, що нарід, станувши на неправильний шлях, із невблаганно фатальною силою іде на загибель, засліплений жагою. Проблему таких пророків схоплює дуже глибоко Леся Українка у своїй Кассандрі.
Але коли нарід на дні упадку і неволі, тоді пророкам судиться доля його пробудників. Вони показують йому шлях визволення. Випроваджуть із теміні єгипетської неволі нарід, що його з уродження, з випадку, чи з свідомого вибору вважають своїм народом.
Буває, що пророки свідомі того, що обхоплюють своїм зором велику частину або й ціле людство. А все ж вони нерозривно зв'язані з душею свого народу і тоді навіть, коли у пророчому гніві відвертаються від нього. Коли ж нони свій нарід люблять, тоді невтомно, як Сковорода чи Шевченко, намагаються піднести його на ті висоти духа, де самі стоять.
І тому Сковорода зовсім свідомо вибирає собі звання мандрівного філософа. Він не тільки впевнений, що знає великі правди, але він хоче проголосити ці правди своїм братам, кріпакам під стріхою, козакам, студентам, міщанам, поміщикам, усьому своєму народові. Філософові, що шукає нових правд чи теж спасення своєї душі вистачить світ чотирьох стін його пустельні, чи бібліотеки, де він веде нескінчені диспути з усіма велетнями усіх часів і усіх народів. Бувають такі філософи. Але Сковорода у видимий спосіб горить прагненням навчити своєї мудрості і своїх правд увесь свій нарід.
Старечими ногами буде промірювати безмежність українських степів і від села до села, від хутора до хутора сповіщати буде свої правди. Він хотів би, щоб нарід практично їх здійснював так, як він. Ніде не спиниться довше ніж це доконче потрібне, хоч будуть його просити, щоб дав спочинок своїм старечим ногам, він героїчно, невтомно буде боротися з неміччю тіла, щоб одуховленим дзвоном свого старечого голосу пробуджувати нарід до духового життя. Він не спочине до самої смерти. А як вже стріне її віч-за-віч, прийме її із спокоєм і погодою святого лицаря і, щоб дати цьому зовнішній вираз, сам собі стане копати могилу.
Ніби звичайний кобзар на волі, а по суті за звичайним собі кобзарем скривається велич і повнота духа Шевченка-Перебенді.
Ніби звичайний мандрівний старець назовні, а по суті за сірою свитою мандрівного старця скривається велич і повнота духа Сковороди.
Могло б здаватися комусь, що це якась неприродна, аскетична втеча від життя і від світу, добра може для монахів і аскетів, але зовсім непридатна як загальне правило для цілого народу. І тому за цим поверховним поглядом трудно було зрозуміти, що під постаттю мандруючого старця криється втілений дух народу, козацький син і внук.
Життя Сковороди – це не втеча від світу, але перемога над світом, це не втеча від життя до смерті, але перемога життя над смертю.
Світ ловив його, але не спіймав. Світ – це тодішнє зло. Це моральний розклад, це бездушна погоня за майном, за почестями, за упоєнням владою, за бліхтром слави. Дух народу мусів перемогти ці пороки. Ця перемога – це основна передумова відродження народу. Вистачив би один із цих гріхів, щоб Сковорода не здійснив свого завдання.
І що з того, що був би Сковорода єпископом, чи великим професором. Він не сколихнув би народу живим прикладом свого життя і практичним здійсненням своєї науки. Шлях, що його він вибрав, був єдиним шляхом, на якому він міг найкраще здійснити своє завдання.
Пробудити нарід з летаргу!
В житті Сковороди нема ніякої втечі від життя й від світу. Є завзята, щоденна, героїчна борня за перемогу над злом особистої заскорузлості, борня із темінню практичного щоденного матеріялізму, що деправував душу народу. Це невсипуща творчість нового, величного, щасливого, духового життя Правдивого Чоловіка, єдиного справжнього життя, до якого цей ґатунок призначений.
Сковорода – це лицар святої борні зі злом, темінню й сліпою жагою світу.
І в тому саме його патріотизм і його українство.
Чи можна більше жертвувати народові, як цілий дозрілий вік свого життя? При чому жертва Сковороди хрустально чиста і свідома. Свій життєвий шлях вибрав Сковорода - як кожний великий дух – зовсім свідомо, відкидаючи десятки інших, що вели до т.зв. "добробуту" чи "життєвого щастя".
Як можна добачувати в житті чи в поставі Сковороди квієтизм, пасивізм чи відірваність від життя? Скінчім на вступі з цим жорстоким непорозумінням. Треба бути завзятим борцем, щоб всупереч усім труднощам і спокусам залишитися вірним собі і так непохитно просто перейти життя тернистими стежками степової мандрівки. Душевний мир, щастя і блаженність – або "субота", як звав її Сковорода, – є вислідом згоди із своїм моральним призначенням і не має нічого спільного з квієтизмом. В добі Сковороди не знаходжу більш чинної, напруженої, горіючої волі і посвяти як у нього.
Дух Сковороди горить найчистішим і найсильнішим вогнем святости. В такому світлі смішно спорити про українство втіленого духа народу.
Але були дивовижні спроби зробити зі Сковороди російського філософа. На пам'ятку цих жалюгідних зазіхань треба і з цим питанням скінчити на вступі.
Мова Сковороди – це мова українських учених 18-го століття. Якби Сковорода писав по-грецьки або по-латині, то був би теж українським, а не латинським філософом, бо немає ані "латинського" народу, ані "староцерковного". У віршах мова Сковороди наближається до народної і в цьому напрямі Сковорода є передвісником Котляревського.
Шевченко писав навіть по-російськи. Писав про українські справи, або в інтересі української справи, щоб і на Росію впливати українським духом правди і волі. І в цьому основна різниця між Шевченком і Гоголем (який до речі не втік від свого призначення). Цей факт ані крихітки не змінює українства Шевченка. Тим більше смішні були би спроби зробити російським філософом Сковороду на основі його мови. Яка ж інша могла би бути до цього основа, коли він на словах не раз заявляє про свою любов до своєї батьківщини, а на ділах складає своєму народові жертву цілопалення.
І саме ця жертва цілопалення зложена із свого життя – це найбільш знаменна признака втілення духа народу.
Великий, ясний вогонь саможертви і темінь егоїстичного засліплення, високі, незрушимі скелі моральної непохитності духа Сковороди серед сонного моря духової летаргії і найглибшого морального упадку народу.
Треба тверезості і відваги, щоб поглянути на саме дно історії народу в добу його великої руїни.
Як можна знищити нарід морально? У чому сутність його розкладу?
Вороги українського народу втілені в російських деспотів поступають з українським народом так, якби вони прекрасно знали закони його розвитку і упадку.
Не місце тут на роздумування про сутність народу. Але для зрозуміння діяльності Сковороди як пробудника духового життя треба виразно ствердити ось що:
Нарід – це не тільки група людей об'єднана спільністю матеріяльних інтересів. Нарід – це не банда розбишак, нарід – це не трест продуцентів нафти, ані не професійна спілка фермерів, ані навіть не спілка, яка ці всі спілки об'єднувала б разом. [482]
Говорять часом про духовну єдність народу. Але розуміють її так, що вона випливає і служить саме матеріяльним інтересам, ширше або вужче обнятим. Правда Сократа про те, що він не живе на те, щоб їсти, але їсть на те, щоб жити, має своє примінення теж у відношенні до народу.


Словом, існує матеріялістичне розуміння народу, хоч стрічаємо його також на сторінках філософів, що вважають свої системи ідеалістичними.
Новочасна спілка бандитів, для кращого просперування своїх інтересів могла би сотворити ще власну ідеологію, систему теоретичних знань, словом, дати ідейний вираз своїй єдності. Це була б "свідома" – або "ідейна" – спілка бандитів. Чи вона була би народом? Якщо ні, то чим різниться нарід від спілки бандитів?
Стрічаємося з проблемою духового чинника в житті народу. По різному розуміли його народи і їх філософи і різно виглядала їх історія.
Можна боронити твердження, що кожна спілка бандитів в даний спосіб розуміє і знає про свою "духову" єдність, бо інакше вона не існувала би як спілка.
А чи може існувати нарід без усвідомлення собі своєї духової єдності?


Історію народу визначує насиченість і ясність усвідомлення своєї духової єдності, як теж воля здійснювання завдання визначеного цією єдністю. "Єдність" банди розбишак, або нафтового тресту можна знищити, розбивши єдність її інтересів, обіцяючи тій чи іншій групі кращі зиски в іншій банді чи в іншому картелі.
Коли б нарід зрозумів свою єдність як єдність матеріяльних інтересів і свою волю розумів саме як можливість наживи (нарешті повний жолоб!), тоді тривало існує небезпека, що такий чи інший ворог зможе протиставити інтереси одної групи інтересам інших груп і в цей спосіб розбити його єдність. Що більше, в історії стрічаємо приклади, що невдоволена група, засліплена тісним груповим інтересом, накликує ворога на власну країну (напр., українські бояри самі кличуть татар і піддаються їм у неволю).


На цій засаді спирається історичний факт нищення України російськими деспотами. Римська засада: "Розділюй і пануй!" – звучить для російських деспотів: "Розділюй і винищуй!"
Нацькувати одну групу на другу, розбехтати амбіції до дворянства, роздаровувати дворянство верхушці, позволити їй закріпачувати інших козаків і селян, викликувати взаїмну ненависть і донощицтво, а рівночасно винищувати фізично здорове ядро козацтва. Ось напрямні лінії морального розкладу народу. Це будуть напрямні політики російських деспотів.
Зрадливу їдь принади царських ласк, достоїнств, грамот, земських маєтностей защіплюється зараз при зустрічі з козацьким питанням. Коли вже риба почала ловитися на гачок, улаштовується лови сіткою. Широко відкривається двері до дворянського стану для основної маси козацьких старшин. Ловляться грубі, козацькі оселедці, їм дозволяється закріпачувати селян, щоб тим сильніше закріпостити цілий нарід. Тоді різними способами легко вже винищити основне, здорове ядро козацтва.


Царські деспоти поставили ставку на дворянство. Більшовицькі сатрапи подібними методами роз'єднання і винищування повторили ту саму політику, роздмухуючи сліпі сили ненависті селянства і робітництва. "Визволивши" селян, забралися до винищування їх самих, основного, здорового ядра народу. Після знищення козацтва як суспільної верстви був це дальший, історичний етап нищення українського народу.
Треба ствердити, що ця політика царату вдається. Царі приєднують на свій бік і підчиняють собі як лояльних дворян більшість провідної верстви українського козацтва. Закріпощують, дозволяючи закріпощувати.
Вдається!
І це є те страшне слово. Тут треба відваги і тверезості. Що значить це слово: "вдається"? Моральна руїна не була наслідком політики царату, але була її передумовою, її основою, підложжям і матерією. Моральна руїна не була наслідком закріпощення України царатом, але причиною її поневолення.
Груба риба козацьких старшин зачала клювати затроєне м'ясо дворянських ласк, почестей, наживи, маєтків, блеску і влади (над кріпаками!). М'ясо можна їсти і в єгипетській неволі. Чи ви боролися за м'ясо? Чи за фальшивий блиск дворянства? Були такі, що змінювали свої козацькі прізвища на дворянські. Були такі, що шукали собі дворянських предків і видумували генеалогічні дерева. А далі зачали стидатися зв'язків з народом. Були й такі.
Яка це страшна руїна моральна!
Були й такі, що до кінця – тобто до мученицької смерті, заслання чи прогнання несли високо незаплямований прапор козацької і народньої чести. Були такі, що рятують цю честь перед історією. З їхніх духів встають правдиві представники духової єдності народу.


Але вислід історії є зумовлений сумою духової сили народу. Як воно було з усвідомленням духової єдності? Що думали ті козаки, які пхалися в дворянство? Чи були вони свідомі великих історичних призначень заключених в ідеї святого, вільного лицарського ордену козаків.
Спитаймо самих козаків. Самійло Величко, представник козацької традиції, в передмові до свого літопису бачить причину упадку України перш за все в тому, що після Хмельниччини наперед між знатними, а пізніше й між посполитими козаками настали гнів, незгода, жадоба влади, роздвоєння, зрада, зависть, ворожнечі, міжусобиці з кровопролиттям і всякі їм подібні лиха й гидкі речі; це все й ворожі напади з усіх боків на Україну спричинили – на думку Величка – її руїну.
Так думав Величко, що дуже близько стояв до козацької дійсності і дуже близько стоїть – як бачимо – до... історіософії.
Але пригляньмося самим подіям, які кидають світло на духове обличчя 18-го століття.
Своє найяскравіше оформлення, повну наявність своїх цілей і метод досягає царська політика за Петра 1-го.
Ось лист його міністра Голіцина:
"Задля нашої безпеки на Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками й гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої власті як Мазепа, то надіюсь, буде приходити з доносами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо; якщо двоє прийдуть із брехливим доносом, але, коли обійтися з ними ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман з старшиною будуть боятися. Як раніш я до Вас написав, так і тепер кажу: треба, щоб в усіх полках були полковники незгідні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті".
Цинічна перверсія, повне усвідомлення злочинності своєї роботи, викликування найнижчих інстинктів страху, зависті, брехливості, злоби, свідоме викликування розкладу. Філософів, що сумнівалися б у існуванні радикального зла, треба відіслати до царських архівів, бо наведений лист не є єдиною квіткою. Історія знає таких документів безліч.


Тільки святі лицарі правди могли б устоятися проти встрявання втілених чортів у людську історію. Кожна їхня слабість веде просто в обійми неволі – духової і фізичної.
Сотки тисяч найкращих козаків і селян гинуть при осушуванні багон, благородними кістками вимощують болото для закріплення царської величі. Власними кістками будують фортеці свого закріпощення. Посилається козаків на війну саме з метою їх винищення. В тій цілі не забезпечується їх ані підмогою, ані постачанням. Клясичним прикладом такого винищування "власного війська" було полководство злославного Мініха у кримському поході 1735 р.
Справедливо запалює Шевченко вогонь святого гніву проти царату у своєму "Сні". Цей вогонь розгориться по всьому світі.
А рівночасно із фізичним нищенням розкладається козацтво морально. "Кращих" з поміж старшин – тобто податливих на зло – нагороджується достоїнствами, маєтками, владою, фальшивим блиском царського дворянства. Цей рух щораз більше прибирає на силі.
Сковорода стрінеться з царським двором віч-на-віч. Дістане чин від Єлисавети і цей чин відкриє йому дорогу до великої кар'єри. Але побут на царському дворі не тільки не знищить його морально, але навпаки, він вийде із цього бою скріплений пробою Геракля.


Філософська діяльність Сковороди припадає на час Катерини 2-ої. 18-те століття – це великий тріюмф цієї розбещеної відьми на царському престолі. Дух народу, Шевченко, в геніяльному прозрінні засудить малу дитину за те, що усміхнулася, як ця вовчиця їхала відвідувати Україну. Ця подробиця достаточно сильно змальовує усю грозу і жахливість її панування.
Це вона завершує політику Петра 1-го. Це вона остаточно закріпощує Україну і торжественно проголошує свій тріюмф.
Цей тріюмф – це обдарування України грамотою про вільність дворянства 1785 р. Після повного і цілковитого розгрому навіть залишків козацтва, проголошує російський деспотизм волю дворянам:
– "Вільно вам, закріпаченим закріпощувати докінця закріпачених вже козаків і селянство, бо, закріпощуючи їх, ви ще грубші накладаєте кайдани на закріпаченого вже духа, на вас самих і на цілий ваш закріпощений нарід". – Такий був справжній, духовий зміст глумливої грамоти про вільність дворян, що завершувала цілі століття царської політики. Це тріюмф монгольського деспотизму.
Новоспеченому українському дворянству приноситься в жертву інтереси всіх інших верств населення за ціну забуття скасованих вже навіть останків самобутнього ладу української козацької держави. Це завершення важливого етапу борні України з царатом, борні двох світів, двох ідей, двох духів. Духове обличчя Катерини зовсім ясне. Це втілення розбещеної відьми, її ідея – це ідея монгольського деспотизму. Вона хоче знищити саму назву "гетьман", не тільки "Січ", – щоб сама назва забулася, щоб сама пам'ять пропала. Вона виразно бореться не з людьми, а з самою ідеєю козацького ордену.
Де ж її ворог? Де її абсолютний антагоніст, дух так само сильний як і вона, але ясний і добрий?


Як вона уявляла собі можливість своєї перемоги? Дати маєток, мільйони гектарів роздарувати, дати владу, дати блиск дворянства, позволити закріпачувати, – чи може ще чогось іншого прагнути людина? Як бачимо, це матеріялістичний світогляд лежить в основі панування і ладу, що його собі уявляла Катерина 2-га. Заспокоївши матеріяльні прагнення козацької верхівки, думала вона покласти тверду основу під своє деспотичне панування, їй це вдавалося там, де стрічалася з таким самим матеріялістичним по суті розумінням цілей народу, чи козацтва.
Але цей її світогляд, що був основою для її діяльності, зовсім не знайшов свого філософічного завершення (хоч її симпатії для французького раціоналізму не були випадкові). Вона не усвідомила собі повністю філософських принципів свого панування. (Треба буде ще дальшого розвитку подій. Треба буде ще деспотизму спертого саме на матеріялістичному, усвідомленому і розвиненому світогляді. Треби буде ще продовжувача її "великого" діла. Треба буде ще Сталіна.)
Не забудьмо цього. Розкладова сила царів в усіх злих силах людської душі. Розкладова сила Катерини в матеріялістичному розумінні історії. Розкладова сила царів це грубе, практично-матеріялістичне сприймання світу. Сили, на які вони спираються, це страх, ненависть, зависть, злоба, прагнення наживи, засліплення "блиском" двору, засліплене прагнення влади, їх найглибша сила – це темінь – або в мові філософії – матеріялістичний світогляд.
Не забудьмо про це, коли будемо шукати абсолютного ворога Катерини 2-ої.
Як був можливий її тріюмф? Покажім це на історичних фактах.
Своє панування завдячує вона між іншим т.зв. "українському гетьманові" Кирилові Розумовському. Щоб опанувати царський престіл мусіла відьма скинути з престолу свого мужа, Петра 3-го. Саме в цім ділі допомагає їй т.зв. "гетьман" Кирило Розумовський.


А що, якби Катерина вийшла заміж за Розумовського? А він, коли помагав усунути мужа Катерини, може й сподівався цього, що стріне його доля брата. Тоді кожний цар Росії був би козацьким гетьманом? Чи цього бажав Розумовський?
Але навіщо царям марний додаток до титулу військового ватажка одного із його військ? Смішно! їм вистачить один – цар!
Щоб навіть ім'я гетьмана забулося в Україні, – скаже колись Катерина.
У доказ своєї вдячності цариця наказує йому... "добровільно" зректися "гетьманського уряду" (серед обставин, що їх згодом розглянемо). Вона ж бажає дослівно, "щоб навіть сама назва гетьмана зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд".
Вона бажає, щоб навіть сама назва "гетьман" зникла. Бо міг би настати колись гетьман, що пригадав би собі козацькі традиції. Вона хотіла б – і вона це зробить! – ще більше. Вона хотіла б і сліди після Січі заорати, – бо ідея хоч і зовсім слабого в той час Лицарського Ордену промінює і стає атракційним центром навіть серед чужинців. Відомий німецький математик Ойлєр (Еuler) вважав для себе честю належати до Козацького Ордену. Вона хотіла б, щоб і сліду із Січі не стало.
Що ж робить мурий Розумовський? Він слухає покірно своєї цариці і 1764 р. видає цариця маніфест, що Кирило Розумовський добровільно зрікся свого уряду (так, це був урядник), а задля добра українського народу засновується (на ново!) Малоросійську Колегію з генералом Петром Румянцевим начолі.
Дивно лагідно розплачується цариця з Розумовським. Чи він мав рідке щастя муринів ще сорок літ брати велику пенсію і управляти величезними дарованими йому маєтками? Що більше, після зруйнування Січі Розумовський дістає ще додаткового хабаря із поділених земель, що були власністю січового козацтва (Напр., Вяземський – в ласках – дістає 200.000 десятин – князівство!; Потьомкін 150.000; а Розумовський – на милий спомин колишніх ласк цариці – тільки 35.000 десятин).
З таким помічником розплачуються звичайно інакше. Але він мав щастя, – чи цариця мала до нього таку велику слабість, – чи може справді він був такий зовсім немужеськи не небезпечний і сорок літ не встрявав дослівно в ніякі громадські справи і жадна іскра протесту не спалахнула в ньому проти цієї безсоромної грабежі земель козацьких?
Ось вам, малороси, наука від цариці Катерини. Збагачуватися вам вільно, збирати землі, закріпощувати селян і козаків вам вільно, – але встрявати у політичні справи царату – ніколи! Такий ганебний був кінець т.зв. "гетьмана" Кирила Розумовського.
Але який був його початок? За які бойові і лицарські заслуги висунули на чоло такого славного з традицій козацтва саме такого завзятого і безстрашного лицаря... Катерини 2-ої?
Отже його вибір був такою самою ганьбою, як його кінець.


Одна цариця дала, друга забрала. Кирила Розумовського видвигнула на "гетьмана" примха, ласка чи слабість іншої цариці.
Простий козак із Козельця причарував своїм чудовим голосом царівну Єлисавету. Від цього факту належиться велика слава українській пісні, співацькому хистові козаків, а головне, слава їх мужеській красі і всезаполонюючій сексуальній силі. Але що цей факт має спільного з гетьмануванням над козаками? Знаємо про них, що вони на свою Січ не допускали жінок саме тому, щоб не мішати громадських і політичних справ із справами сексуальної принадливості.
Не було ще в тому ніякого лиха, коли бравий співак і козак став мужем цариці. Але при чому тут гетьманування? А отже молодшого брата цього козака відривають від його пастушого діла і посилають за границю на науку. Тут за кілька років він настільки лизне цієї західньої культури, що вона зможе його зіпсувати. Вісімнадцятилітнього хлопця призначує цариця... президентом Російської Академії Наук. Цей глум із науки залишім російським історикам. В розумінні цариці на це становище надається кожний, що його стріне така ласка цариці з божої ласки.
Але цього дотепного "парнішку" мають зробити гетьманом України.


Тут стій! Тут не руш! Гетьман – це святе діло українського козацтва і любовні історії цариці тут зовсім ні при чому. Це заборонено основною заповіддю запоріжської чесноти: не мішати бабу до бойових справ козацтва.
І відбуваються вибори немов на глум. Всі знають, що така є воля цариці і годяться на жахливу комедію виборів єдиного царського кандидата. (Вже були вибори під наказом царя. Але вибори Розумовського були першою комедією виборів, що нею залюбки буде відтак послуговуватися Сталін.)
Ясно, що, такі вибори (хоч здавалося козакам, що принесли полегшу), скріпили тільки розкладову силу царського абсолютизму.
І ось за Катерини треба за ці вибори заплатити. Відбувається остання дія історичної драми.
Козацька старшина вносить на руки Катерини громадне прохання, щоб гетьманат став династичним у роді Розумовського.
Це був вершок моральної капітуляції козацьких старшин. До такого прохання їх ніхто ані не змушував, ані не спонукував. Вони думали, що натякаючи на династичний принцип, знайдуть ласку і спільну мову з деспотичною царицею.
Це було немов би лизунство і підлещування sua sponte розбещеній відьмі. Це була капітуляція української ідеї перед ідеєю монгольського деспотизму.
– Так от що! – подумав злий дух царизму – Ви, козки, поклоняєтеся перед династичним принципом! Пхаєтеся в династію! Так навіщо вам творити нову династію? Адже маєте її готову. Ось вам наша свята, російська, самодержавна династія. Пливе в нас чиста кров різних графських куховарок. Різні єгри і начальники гвардій, міцно побрязкуючи острогами, допомагали династам у їх святій династичній роботі. Ось вам наші славні предки. Навіщо вам династичного гетьмана? Династія – це ми!
Настав єдиний момент в історії, в якому російський деспот зміг устами відьми цинічно висказати своє прагнення.
– Щоб навіть ім'я гетьмана забулося на Україні...
Династичний гетьман козацький – це нісенітниця і внутрішня суперечність, це вода і вогонь, або повне заперечення ідеї козацького гетьманства.
Дивним дивом є ще українські політики, що боронять цієї суперечної в собі ідеї.
Або цар, або вождь святого ордену – ось два суперечні принципи, що боряться втілені в антагонізм України і монгольського деспотизму.
Устами Розумовського, "вибраного гетьмана" України проголошено капітуляцію. Відьма тріюмфує. Зло защіплене в матерію зла видало овочі. Настав час жнив. Руйнується вкоротці Січ. Це обильне жниво довгої боротьби. Щоб сліду не стало!
Розумовський добре заслужив собі на ганьбу нужденного сороклітнього вмирання. Дивіться! Ваш "вибраний гетьман" – живий труп із власної волі!
Чому був можливий цей тріюмф зла? Зачинаємо розуміти правдивість слів Самійла Величка.


Погоня за виключно матеріяльними інтересами, за почестями, за бліхтром влади і потуги, ці лиха не раз розкладали козацтво знутра, доводили до зради і до чорної ради.
Чи усвідомили собі козаки, що пхалися в дворянство, де є межа їх станових інтересів і інтересів цілого народу?
Чи сила їх свідомості була досить велика, щоб витримати вогневу пробу зустрічі з монгольським деспотизмом?
Вдалося! Страшне слово! Вдалося порізнити станові інтереси, вдалося заграти на низьких струнах прагнення майна, страху, злоби, зависті, жаги почестей, влади і достоїнств і таким чином довести до заперечення духового ідеалу козацтва.
Яка на це рада? Що повинен зробити дух народу? Де є противник Катерини?
Він мусить відродити нарід духово, пробудити його. Ворог Катерини буде боротися із грубим, матеріалістичним світосприйманням. Буде вчити про оманність і брехливість матеріялістичних ідеалів майна, засліпленого прагнення влади чи погоні за почестями.


Його дух мусить бути чистий навіть від тіні якого-небудь лиха, що розкладало душу народу.
Він вродиться в козацькому роді, бо це найздоровіша і найсильніша духова верства народу, але він не буде ніяким козацьким достойником, бо ця твердиня вже була втрачена.
Він буде пробудником народу. Від нього зачнеться його справжнє, духове відродження.
Історичним противником Катерини 2-ої, втіленням духа народу в добу його найбільшої руїни буде ясна, продуховлена постать пророка і філософа.
З черги пригляньмося іншим верствам народу.
Здавалося б, що може в духовенстві знайдемо якусь підставу чи ґрунт для духового відродження народу.
Пригляньмося дещо духовенству.


Після смерти одного єпископа (що з ним стрінувся в житті Сковорода), залишилися ось які предмети: багато золотих та срібних грошей, багато виробів із золота та срібла, карета й коні, велика кількість одягу і непочатої матерії в штуках, в льоху під церквою бочки з закордонними винами, наливками (як вишнівка, дулівка, яблунівка), 4 бочки горілки (простої, доброї й найкращої), барила горілки в коморі, 53 пляшки різної горілки з ярликами, де зазначено було сорти, в льохах штофи з простою й солодкою горілкою ратафією й у крайній келії до церкви в шафі пляшки розхожої, кардамової, соснової, солодкої горілки, запаси чаю, цукру, цукерок, заядок, коріння та приправ, в льодовнику запаси пісного й скоромного, – осетрини, білужини, білорибиці, чабака, щук, коропів, свинячого сала, шинки 21 окорок, гусячих повтів, скоромного та пісного масла, 2 бочки лимонного соку, 3 барила пива.*
Очевидно треба поглянути на цей список очима 18-го стол. Видно, що тоді цими духовними напитками підтримувала духовна верства відповідний для спасення власної душі духовний настрій.
*) А. С. Лебедев: Белгородские єпископи, стор. 140.


Сам життєпис Сковороди дає нам багатий матеріял до характеристики духового обличчя тодішнього духовенства.
Ось один чернець з доручення єпископа обіцює Сковороді велику кар'єру, достоїнства, почесті й становище, славу і достатки, взагалі щасливе життя, дружньо, щиросердечно намовляючи його вступити до чернечого стану.
– Хіба ви бажаєте, – відповів Сковорода – щоб я побільшив число фарисеїв? Їжте ласо, пийте солодко, одягайтесь м'яко і ченцюйте.
Дуже цікаве світло кидають на духовенство конфлікти зі Сковородою.
Вороги Сковороди зачали розповсюджувати вістки, буцім то він вороже ставиться до уживання вина і м'яса. Ось тут – здавалося ченцям – їх життєві інтереси загрожені в самій основі. Такої страшної єресі годі дарувати ворогові християнізму. Вино і м'ясо – ось догма, за якої ненарушимість боялися ченці. Поведено наступ на єретика. Обвинувачено його в маніхействі. Для скріплення атаки твердили ще, що Сковорода засуджує самі по собі золоті, срібні і коштовні речі і інші дари божі, – а це відоме богохульство. Золото, срібло, вино і м'ясо – ось їх догма. Сковорода мусів прилюдно вияснювати, Сковорода мусів прилюдно виправдуватись.
Ясно, що від цієї верстви не тільки духовного відродження, а взагалі нічого доброго не можна було ждати.
Але чейже не всі монастирі були розложені сибаритизмом, п'янством, чи навіть розпустою.
Напевно не всі. Були такі монастирі, що в них кінчили свій вік славні і чесні запорожці, компанійці, а навіть козацька старшина. Були такі монастирі, що підтримували гайдамаків. З-під одного з таких монастирів вирушить, як відомо, Максим Залізняк. Були такі монастирі, що в них Сковорода знайшов би опору, підмогу, а навіть тверду підставу для заснування нового руху. Але в тому проявляється сутність Сковороди, що він не є ніяким реформатором християнізму, ані основником якої небуть секти.
В житті Сковороди але надто багато фактів про принципіяльно негативне відношення Сковороди до християнського духовенства.
Його намовляли стати окрасою і стовпом славної і святої Печерської Лаври. Сковорода відповів принципово:
– Я стовпотворіння собою умножити не хочу, досить вас стовпів неотесаних в церкві божій.
І далі виголошує Сковорода принципову тираду проти ризи.
Відношення Сковороди до християнізму дасться зрозуміти повністю тільки у світлі його власної філософії. Зовнішній факт наявного зіпсуття церковних осередків християнізму в добі Сковороди ще не пояснює його принципово негативного відношення до них. Тут твори Сковороди пояснюють його життєпис, а навіть історичне тло, а не навпаки. Буде про це мова при розгляді життєпису і творів.
Тут слід ствердити тільки, що духові народу мусіло бути затісно в сферах духовенства, у світі закостенілих догм і форм. Даремна і зайва річ сподіватись відсіль відродження народу. Тут слід ствердити тільки, що причиною негативного відношення Сковороди до всіх спроб приєднати його до християнського духовенства були глибокі, принципові розходження великого народнього філософа з християнською церквою.
Селянство 18-го стол. могло спромогтися тільки на стихійні вибухи гніву й бунту, які були лиш далеким відгомоном всенародніх повстань очолюваних козацтвом. Селянство 18-го стол. не змогло спромогтися на витворення із себе провідника народу. Це сталося можливим щолиш у 19-му стол. Але не забуваймо, і підкреслім цю обставину, що Шевченко, а зокрема його визволення, його ріст, його перші літературні кроки були можливі (щоб проявитися назовні) тільки тому, що існували наявні і підземні ліберально-поступові течії в українському і російському народі. Цей рух був наслідком духового пробудження, що доконалося під кінець 18-го і на початку 19-го століть.
Подвижником цього духового пробудження був саме Сковорода. І навіть у цьому зовнішньому змислі Сковорода підготовив ґрунт для Шевченка.


* * *

Пестру мозаїку картин, що складаються на духовий образ епохи, дав нам сам Сковорода у вірші, що стався народною піснею: "Всякому городу нрав і права".
В погоні за чинами витирає Петро угли у панських передпокоях, Федько купець ошукує при аршині, цей будує дім на нову моду, той ясене за грішми і позичкою, цей стягає ґрунти, той худобу, цей собак на ловлю, у того дома гуде як у корчмі, цьому в голові любовні дурощі, а той пише брехливий панегірик, цей молиться до тузів у картах, а той біжить до суду як на свадьбу, студентам голова тріщить від диспути, і т.д. і т.д. ...
І тільки Сковорода думає про справи вічні. І тільки той не боїться смерти, плює на гостру сталь її коси, в кого совість чиста як хрусталь.
"Гетьман", що дворянствував собі у Глухові, – це сумний образ упадку лицарського духа козаків.
В глухому глухові бездуховості спала вся квітуча і буйна Україна в твердому, летаргічному сні. Відсутність духового життя – дарма, що розквітала культура і наука – означала таку ж відсутність життя політичного.
Пробудження до духового життя було основною передумовою відродження України.
Зачинаємо розуміти, чому дух народу прибирає в таких умовинах постать мандрівного філософа...

Володимир ШАЯН

Коментарі (0)

    Ви повинні авторизуватися, щоб залишати коментарі.