Свято Великодня – Сонячне свято

Від Коляди до Коляди крутиться Коло Свароже — завершується коло обрядів і починається все спочатку… і так без кінця-краю. Коло Свароже – це народний календар, який сягає глибини тисячоліть, коли давні пращури українців були сонцепоклонниками. Основою їхнього календаря були астрономічні дані, а головні свята визначались положенням Сонця.
Після зимового сонцестояння святкували Коляду – Різдво Світла Дажбожого – молодого Сонця; після весняного рівнодення – Великдень (Воскресіння , Дажбоже Свято, Свято весняного Сонця Ярила); після осіннього рівнодення – Світовида (Урожаю), а після літнього сонцестояння – Купайла.

Сонцепоклонники-хлібороби жили у гармонії з природою, розуміли свою залежність від природніх циклів – отже їхній спосіб мислення і ритм життя визначався Сонцем і природними циклами. Вони створили космічно-природний і одночасно святково-трудовий календар в якому були закріплені їхні основні світоглядні засади, їхнє розуміння сенсу життя, визначальні Свята та обрядовість – все, що було фундаментом їхнього життя і складало їхній Звичай.

Різдво Божича-Коляди – це народження молодого Сонця, коли закінчується зимове сонцестояння і день помалу починає приростати.
Великдень відзначався під час весняного рівнодення, а період святкування охоплював цілий цикл свят, пов’язаних одне з одним, але різних за обрядом проведення, змістом, значенням тощо. Так, окрім ВЕРБИЦІ, що передувала ВЕЛИКОДНЮ, святкувались також окремо НАВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ, РАХМАНСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ, РУСАЛЬНИЙ ВЕЛИКДЕНЬ тощо.

Великдень – це дуже давнє свято, яке зародилося в часи славетної Трипільської культури. Вже тоді визначилася космогонічна сутність цього свята, склалася його унікальна та багатюща обрядовість, включаючи святкування Вербиці, розпис писанок, випікання короваю (Великодньої Бабки) тощо. Воно відзначалося як свято Весняного Сонця і Природи, що відроджувалась після зимового сну, як свято Перемоги Світла над Темрявою, Дня над Ніччю, світла Весни над темрявою Зими.

Назва свята Великдень існує лише в українців та білорусів. Поляки називають його Wielkanoc, а росіяни – Пасха.

У християнському контексті термінологічно вірно називати це свято саме Паска або Пасха, адже назва його походить від назви старозаповітного свята песах, яке відзначали юдеї в пам’ять про звільнення від єгипетського полону.

Також і в інших європейських мовах назва цього свята походить від староіудейського песах:

латиною – Pascha,
голландською – pasen,
есперанто – pasko,
ісландською – paskar,
іспанською – pascua,
італійською – pasqua,
нижньо-німецькою – Paschen,
російською – пасха,
французькою – p?ques,
шведською – p?skdagen

Великдень не має ніякого відношення до свята ПАСХИ, яке пов’язане з виходом юдеїв з єгипетського рабства. Назву “пасха” святу дало гебрейське слово “pesach” (перескочення). При цій події, за Біблією, Бог Яхве повбивав в “єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини”. Щоб не зачепити своїх бого(яхво)обраних і не понищити юдейські сім’ї, він наказав їм помазати свої двері кров’ю жертовного ягняти. Ці будинки він обминув (перескочив) і на відзнаку цього наказав юдеям у всі часи святкувати святу Пасху-перескочення (Книга Вихід, 12. 1-14).
ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВЕ в Україні почали відзначати порівняно недавно – після офіційного прийняття Християнства Київською Руссю у 988 році. Але в народі довго співіснували обидві релігійні системи – народна (язичницька) і державна (християнська).

Природно, що не тільки за декілька десятиліть, а й за декілька століть не можна кардинально змінити світоглядні основи народу. Народ міцно тримався прадавніх Звичаїв своїх Предків. Так, наприклад, високі запашні обрядові хліби Наші Предки називали Великодними бабками чи Великодними короваями ще до недавнього часу (до середини XVIII ст.), тепер вони називаються “пасками”.

Українцям довгий час заборонялося нести на Проводи Великодні короваї і крашанки, які присвячувались душам покійних Предків. Ось як писав відомий релігійний діяч Іван Вишенський до князя Костянтина Острозького в 1599 р.: ”Пироги і яйця надгробні всюди ліквідуйте”. Духовество довгий час боролося і з “бісовськими танцями” – обрядовими дійствами веснянок-гаївок.

Але згодом, замість того, щоб вести боротьбу, християнська церква вирішила ті народні обряди і звичаї застосувати. Веснянки почали співати після Християнського Великодня біля церков, а не на галявинах біля води, як раніше, багато текстів веснянок були перероблені у відповідності до християнської тематики, деякі ключові слова просто замінені.

Те ж саме, до речі, сталося і з колядкими, які почали співали після зимового сонцестояння на завершення свята Різдва Божича-Коляди. “Ой, радуйся, Земле, ясен Світ народився” поміняли на “Син Божий народився”. Хоча Божич-Коляда – це теж Син Божий, але ж інтерпретація була вже іншою. Церковнослужителям було зручно поєднати народження Ісуса з народним святом Різдва Сонця. Цікаво, що в церковній літературі перша офіційна згадка про народження Ісуса Христа з’явилася лише в 742 році.

Якщо процес не можна перемогти, його треба очолити: Християнська церква, яка після 3 століття н.е. вже майже нічого спільного не мала зі справжнім – первинним Хрестиянством, застосувала метод підміни назв і понять. Народним святам давалися зовні подібні християнські назви і християнські інтерпретації, обряди ж залишались такими, якими вони були – так і відбулося накладання Християнства на Народну звичаєву віру з поступовим її витісненням.

Воскресіння Христове в Україні і Білорусі стало називатися Великоднем, Різдво Божича стало Різдвом Христовим, а Зелені Свята стали святом зіслання Святого Духа, свято ж Маковія перетворили на вшанування якихось братів Маковеїв, а Велеса – на день святого мученика Власія. Крім того, успіху такої підміни сприяло дуже близьке розташування в часі християнських і народних свят.

Багата обрядова складова цих свят, яка залишалася протягом століть, не дозволила забути про ті первісні народні (язичницькі) свята, що були в нашого народу з давніх часів.

Але стараннями царської Росії (православні християни), Радянської влади (атеїсти) та нинішньої влади (про око – християнської, а по суті атеїстичної) все ще продовжується спотворюватися справжня історія та історична пам’ять українського народу, відходить у небуття сакральне значення писанок, Великодніх бабок, Свято Вербиці, деяких архаїчних символів і знаків тощо.

Стародавні свята і вірування забуваються або спотворюються. Свого часу в силу як об’єктивних (перехід на інше літочислення), так і інших відомих причин найважливіші свята були зсунуті в часі – а це призводить до повної втрати магічної дії Свята і перериває зв’язок минулого, сучасного і майбутнього народу

Три Великодні

Весняне рівнодення здавна було важливим моментом – ключовою точкою всього кола-року. Це було і початком року, і початком дії “закону”-”порядку”, яким тоді сприймався рух Сонця у колі зодіаку і найвищим святом входження Сонця в перше (головне в той період) сузір’я зодіаку – саме тоді починалося весняне рівнодення.

Враховуючи пересування точок пір року в колі зодіаку із швидкістю 50,256’ на рік – явище так званої прецесії – найдавніший зодіак очолювався Близнятами. Цей період тривав з 6680 до 4400 рр. до н.е. – тоді і з’явилися боги Леля і Полель, які були дітьми-близнюками Богині Лади. Леля уособлювала воду або земне начало, Полель – вогонь і Сонце або небесне начало.

Після зимового сонцестояння святкувалося народження Світла (Небесного Вогню – Сонця, пізніше – Божича Коляди, як у слов’ян, або Сонця Непереможного, як у греків та римлян); через дванадцять днів відзначали народження Води (Лелі, пізніше Дани – земного або жіночого начала). Зараз астрономія може підтвердити, що в ці дні (єдиний раз у році) наша планета перебуває найближче до Сонця. Цікаво, що саме в цю ніч освячували воду простим способом – виставляли глеки з водою під зоряне небо, здобуваючи “зоряну воду” для здоров’я своєї родини, череди та врожаю поля.

Нове літо, Новоліття (по-новому, Новий рік) відзначали перед весняним рівноденням, коли наставав перший весняний Молодик. На Новоліття співали щедрівки, закликаючи птахів з Вирію:

Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка.

Божественний світ називався Правою, а потойбічний – Навою. В народному календарі завжди був Навський (або МРЕЦЬКИЙ) Великдень, який передував Великому дню – Великодню і відзначався, за різними джерелами, за три дні або за тиждень до нього. Крім того, у різних регіонах України Навський Великдень припадав на різні дні. На Лівобережжі, Київщині та Поділлі, наприклад, померлих вшановували у ЧЕТВЕР перед Великоднем Сонячним або ж після нього. Існує також версія, що Навський Великдень відзначали у перший вівторок або через тиждень після Великого дня.

На двадцять п’ятий день після Великодня святкується ще й Рахманський Великдень (нинішні “гробки”, “поминки”- його залишки), коли шкаралупа від великодніх писанок пускалася на воду річок. Рахманський Великдень має в основі легенду про «переселення рахманів» (пращурів, кращих від людей) за Синє море, до яких шкаралупа з Великодніх крашанок має плисти за водою 25 діб. В багатьох областях України характерною ознакою ВЕЛИКОДНІВ є таріль з імітацією могили-кургана, яку обкладали червоними крашанками за кількістю померлих у родині. Ті крашанки свідчать про арійську давнину Великодня, бо тільки тоді, за Рігведою, існував образ яйцеподібного червоного Мартандри, «Мертвого яйця» – небіжчика, який після свого воскресіння ставав «Прозвісником життя» – Вівасватом і втілювався у весняно-денне «Сонце»-Сур’ю, добре знаного й Велесовою Книгою.

На думку Ю.Шилова, ці три Великодня зберігають традиції календарно-обрядових періодів, коли зодіак очолювався сузір’ями Близнюків (до 4400 рр. до н.е. – НАВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ) і Тельця (4400-1700 рр. до н.е. – РАХМАНСЬКИЙ Великдень). Після 1700 р. до н.е., як нам видається, коли у зодіаку головував Овен, був вже Великдень Дажбожий або Дажбоже свято, Ярилин день, день весни, воскресіння – так він ще називався. Цей Великдень був замінений в нинішню епоху головування в зодіаку Риб Великоднем Христовим (святом Воскресіння Христа).

У первісній вірі наших далеких пращурів, в яких існував культ предків, було переконання, що перед Великим днем – чільним тоді святом весняного Сонця, коли оживає, воскресає природа після зимового сна, їхні померлі предки – їхні душі приходять чи то з землі, чи то з вирію по “небесному чарівному мосту” у свої “весі” (села). За Ю.Шиловим, “навами” арійці називали мерців, небіжчиків, а також ЧОВНИ та СУДНА, в яких пускали їх за водою або спалювали. Для Навського Великодня характерним є не тільки поминання небіжчиків, а й обливання водою і купання.

Навський Великдень ще називають Чистим четвергом (звичайно, в тих місцевостях, де він відзначається в четвер). Купається вся родина, після чого залишається купіль, рушники і страви для Пращурів на всю ніч. За іншими версіями, викупатися треба було до сходу Сонця. Корисним вважалося купання в холодній воді річки, навіть якщо ще є лід (занурювання в ополонку). Дівки чесали косу під яблунею, щоб гарно росла і умивалися зі срібного посуду для краси. В цей день готували “четвергову сіль”, перепікаючи її в печі, яку використовували як оберіг.

Ще до XVI-XVII ст. н.е. молодь у ніч Чистого четверга розкладала величезні вогні, які були, як і вода, очисними – вогонь і вода з давніх давень були головними “чистителями і святителями”. При зустрічі Великого дня цими вогнями очищали “весі”, поля, ліси, води і луки – куди лише досягала заграва цих вогнів. А ще хотіли освітити покійникам дорогу додому та зігріти їх. Вогонь для таких вогнів здобувався “живий” – терли суху деревину об деревину. Вогонь вважався “небесним гостем”, персоніфікацією небесного бога – Сонця, тож шанування в цей день були присвячені і Сонцю, і духам-душам предків. А вони тоді вважалися опікунами роду, родини і могли посприяти доброму урожаю та приплоду худібки.

У Навський Великдень, як вважалося, душі померлих приходять вечеряти, тому, сідаючи цього дня вечеряти, треба було дмухнути на лаву, аби “не присісти якоїсь душечки”. Складними були давні уявлення про смерть та світ померлих – частково вони збереглися у давньому фольклорі українців: в голосіннях, замовляннях, легендах, казках, інших обрядових піснях, пов’язаних з пошануванням предків. В них смерть завжди порівнюється з далекою дорогою. Дорога та завжди спрямована в один бік. Для померлого вона безповоротна і зникає в непевності того світу. Дорога та розмежовує два світи. У поховальному обряді відіграють велику роль ворота. Їх у дворі померлого і досі обв’язують рушником. Те ж саме робили і на Навський Великдень, щоб душа, яка прийде, впізнала, куди їй йти.

В давній народній вірі найбільш урочистими родинними святами були: народження, весілля і похорон. Сучасникам важко зрозуміти, що похорон може бути урочистою подією, бо смерть тоді розуміли як перехід до світу Нави, як свято поєднання зі своїм Родом, але вже в новій якості — у гурті Предків.

Коментарі (0)

    Ви повинні авторизуватися, щоб залишати коментарі.