Вечеря для дідів

У нашій уяві хрест на могилі — одвічний атрибут поховань. Одначе з'явився він значно пізніше, ніж християнство стало пануючою релігією на всій території України — середина XVII століття (маю на увазі глибинне Полісся, де ще довго вірували у дажбожичів). Попервах на місцях захоронення насипали невеликі пагорби й обносили їх «зарубами» чи «зарубками». Обтесані, квадратної форми бруси закріплювали на кінцях «в замок», тобто в заруби. Така форма в’язки кутів характерна для давніх жител і культових споруд.

Залишки зарубів збереглись і на Золотих воротах у Києві, які свого часу будували майстрові з Полісся. 

Зауваження від Порталу Рід і Віра. Взагалі, по всій Україні  робили на кладовищах так звані хатки з дашком. Це чітко  відобразив у своїй творчості знаменитий Опанас Сластіон. Хрести на могилах  не ставилися.

Цей неординарний випадок трапивсь у перші повоєнні літа. В сусідньому селі з'явився незнайомець. Обвішаний торбинками, він обходив оселі, випрошуючи милостиню. В ті нелегкі роки таких ходаків було безліч. Але цього сприйняли по-особливому: чоловік похилого віку, заходячи в хату, зупинявся біля дверей і, показуючи на торбинки, прохав ощедрити його куснем хліба чи будь-яким іншим їством.

Попервах люди запідозрювали прошака (так у нас називали тих, хто ходив по милостиню), який начебто хотів викликати співчуття до себе, мовляв, пожалійте глухонімого. Але в одній з осель, коли чоловік почав імітувати руками, щоб переночувати, сумніви відпали. За добрим давнім звичаєм йому не відмовили. Повечерявши, чужак одразу ліг спочивати. Посеред ночі він нагло застогнав. Що не робили господарі — і чай з калини пропонували, і примочки клали на чоло та тім'я — ніщо не допомагало. Довелось удосвіта покликати сільського фельдшера. Той, уважно оглянувши хворого, сумно похитав головою: справи, мовляв, кепські — двостороннє запалення легенів...

Передчуваючи, що може трапитися зле, хатні намагалися довідатись у незнайомця, звідкіля він і чи є у нього рідні або близькі. На жодне із запитань хворий так і не відповів. Цю таємницю він навічно поніс із собою — наступного ранку небіжчикові схрестили руки на грудях.

Ховали чужинця всім селом. На дерев'яному хресті, оскільки ніхто не знав ні прізвища, ані дати народження покійника, вирізали напис: «Тут покоїця безродний. 1946 р.». Щороку на першу після Великодня неділю, справляючи поминки на сільському кладовищі, кожен житель села почергово прибирав одиноку могилку і наймав громадську панахиду.

Цю сумну і воднораз шляхетну історію, пов'язану з незнайомцем, я пригадав не випадково. Чимало сучасників вже призабули, де спочивають їхні найближчі родичі. Нерідко доводиться бачити, як позаростали могилки при живих дітях. Що вже говорити про безіменні поховання!

Але ж споконвіку в нашого народу було розвинуте високе почуття поваги і шани до тих, хто одійшов у вічність. І стосувалося це не тільки родовідних осіб, але й чужинців, яких доля закинула в далекі краї. Отож давайте разом пригадаємо наші давні й добрі звичаї.

Не всі, очевидно, знають, що первісна форма — ще до впровадження християнства на Русі — поховання набіжчиків здійснювалася через трупоспалення. Біля тіла покійника спочатку влаштовували обрядову утчу з всілякими забавами та ритуалізованими дійствами. По завершенні обряду тіло «віддавали вогню», тобто провадили кремацію. На місці схорону висипали високу могилу. Особливо урочисто робили ці обряди на честь удільних князів, воїнів і знатних людей.

Донедавна майже на всій території України було безліч таких поховань. У народі ці місця вважалися священними — їх не розкопували і не розорювали. На жаль, останнім часом деякі господарники зазіхнули і на всенародні святині. Більшість курганів уже розорано.

З прийняттям християнства обряд трупоспалення було замінено похованням тіла покійника у могилках. Але шана до давніх курганів залишилася непорушною.

Відтак шанобливе ставлення до пращурів, що узвичаїлося в науковій термінології як «культ предків», віддавна мало високоморальні риси. Однією з форм була незаперечна повага до небіжчиків. Віддавна місця, де ховали померлих, як уже мовилося, вважались священними. Переважно це були* пагорби, узбіччя шляхів та цвинтарі культових споруд. При цьому намагались уникати сусідства з розважальними закладами чи громадськими осередками. Щоб могилкам надати своєрідної камерності й затишку, на цвинтарях висаджували спеціальні породи дерев, залежно від регіональних природних умов. На Поліссі, скажімо, це сосна, ялина, акація, калина, верба, береза. На гробках приживляли також і традиційний барвінок. У давніші часи на місцях поховань обов'язково висаджували і дуби; як ми знаємо, саме це дерево вважалося ритуальним: біля нього дайбожичі влаштовували капища, справляли жертвоприношення, з них виготовляли ритуальні статуї, оскільки дуб символізував довголіття й безсмертя. Відтак його не можна було використовувати для господарських потреб. Це вже пізніше цей звичай втратив своє первісне значення.

Поховальний обряд має свої суворі канони. За звичаєм небіжчиків ховають головою на захід. Крім того, на цвинтарі раніше заборонялося хоронити тих, хто вмер «не своєю смертю, себто наклав на себе руки чи утопився, а також убивць, розпусників тощо; їхні могилки знаходилися за межею цвинтарів. У такий спосіб мораль остерігала від небажаних вчинків.

У нашій уяві хрест на могилі — одвічний атрибут поховань. Одначе з'явився він значно пізніше, ніж християнство стало пануючою релігією на всій території України — середина XVII століття (маю на увазі глибинне Полісся, де ще довго вірували у дажбожичів). Попервах на місцях захоронення насипали невеликі пагорби й обносили їх «зарубами» чи «зарубками». Обтесані, квадратної форми бруси закріплювали на кінцях «в замок», тобто в заруби. Така форма в’язки кутів характерна для давніх жител і культових споруд. Залишки зарубів збереглись і на Золотих воротах у Києві, які свого часу будували майстрові з Полісся.

Кількість зарубів залежала від товщини брусів. Це переважно два або три вінці. Замість хреста на могилку клали камінь чи висаджували деревце, переважно берізку, і визеленювали барвінком. До сьогодні поховання «в заруби» збереглося лише в одному селі на Україні — Сварицевичах, що на Рівненщині. Щоправда, такі пам'ятки були і на давніших похованнях у моєму та сусідніх селах у перші повоєнні літа. Одначе поруч із зарубами неодмінно стояли хрести. Це, очевидно, вже комбінована форма — елементи дажбозького і християнського звичаїв.

Могилки, як правило, огороджували тинами або обсаджували деревами. На них заборонялося випасати тварин, організовувати будь-які забави або ігри, вирубувати для господарських потреб лісонасадження. Кожен, хто заходив на могилки або проходив повз них, неодмінно знімав головний убір, віддаючи шану покійникам.

Це стосувалося й одиноких у степу чи обіч доріг поховань, переважно козацьких та чумацьких могилок. До них завше ставились з особливою шанобою. Козаки, вирушаючи в похід чи повертаючись додому, неодмінно зупинялися біля загиблих побратимів, згадували їх незлим тихим словом, віддаючи шану пострілами з мушкетів.

Чимало пісень оспівують і чумацькі поховання. Мандруючи довгими і нелегкими шляхами багатостраждальної України, чимало з них помирало в дорозі. Пам'ятаєте відому народну пісню:

Ой у полі криниченька, чумак волів напуває.
Воли ревуть, води не п'ють: доріженьку чують.
— Бодай же ви, сірі воли, та до Криму не сходили.
Як ви мене, молодого, навік засмутили.—
Помер, помер чумаченько в неділеньку вранці.
Поховали чумаченька в зеленім байраці.
Насипали чумаченьку високу могилу,
Посадили на могилі червону калину.
Прилетіла зозуленька та й сказала: «ку-ку!»
—Подай, сину, подай, орле, хоч правую руку!
—Ой рад би я, моя мати, обидві подати,
Да налягла сира земля, не можна підняти!

Ховали чумаки своїх побратимів з великими почестями. Переважно на обочинах або перехрестях битих шляхів. На могилі висипали високий пагорб, ставили хрест і висаджували калину, вербу чи тополю. Щоразу, проїжджаючи валками, чумаки мали за звичай досипати на узвишшя шапку землі, від чого поховання завжди були помітними. Саме ця обставина, очевидно, і послужила Тарасові Шевченкові благословитись у «Заповіті»: щоб «було видно, було чути, як реве ревучий».

До козацьких і чумацьких одиноких могил у народі завше ставилися з особливим благоговінням. їх постійно доглядали, висаджували квіти, кущі калини. Про це стверджує й пісня:

Та й висипали при дорозі Високу могилу,
Посадили в ізголов`ї Червону калину.
Будуть пташки прилітати,
Калиноньку їсти —
Будуть йому приносити З України вісти.

Отримувати з України вістки — одвічне бажання тих, хто помирав далеко від батьківської землі. Споконвіку праглося людині знайти постійний прихисток біля своїх рідних і близьких. Але не завжди це вдавалося. Помираючи в чужині, захисник отчої землі сподівався, що і після смерті він залишиться в пам'яті своїх нащадків. Ось чому в багатьох піснях оспівується журба й туга за рідною землею. Якоюсь мірою це мала компенсувати давня українська символіка — китайка як обов'язковий атрибут у похоронах козаків та чумаків, військова чи професійна амуніція і, звичайно, національні символи, про які так поетично і хвилююче сказав Василь Симоненко:

І якщо впадеш ти на чужому полі.
Прийдуть з України верби і тополі.
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Скільки їх, безіменних могил, розкидано на всій планеті. Це й емігранти, нелегка доля яких гнала на заробітки в заморські краї, і тисячі козаків, силоміць відправлені жорстоким тираном Петром І на будівництво північної столиці і на кістках яких серед боліт виросло місто, і великомученики сибірських заслань, будівники Біломорсько - Балтійського каналу, і мільйони каторжників і убієнних органами НКВС у сталінських таборах та найбільшого людомору в 30-х роках... А ще скільки полягло у боях Великої Вітчизняної війни. Більшість з них так і не повернулися до рідних місць.

Я пригадую тяжкі воєнні роки. На наших сільських кладовищах чи не щодня з'являлася свіжа могила і символічний на ній хрест з написом. Як тільки родина отримувала чорнову, всім селом збиралися на поминки: робили труну, заповнювали збереженими в домівці речами небіжчика і, викопавши могилку, хоронили їх. Щоразу на провідну неділю матері, діти чи дружини відправляли панахиду. Хоч родичі не завжди й знали, де загинув воїн, але рідні намагалися зберегти пам'ять про небіжчика. це диктувалося давнім звичаєм, який вимагав глибокої шани до покійників. Тому, думаю собі, чи не прийшла пора скористатися, хоч із запізненням, традицією своїх предків — у всіх без винятку селах висипати на кладовищах символічні братські могили тим, хто загинув у сталінських таборах-катівнях або помер од голоду, і поіменно назвати великомучеників, допоки ще лишилася про них пам'ять.

Живий, мовить народне прислів'я, думає про живе. Але чим далі відходять літа, людина починає глибше і нагальніше усвідомлювати, що вона на цьому світі тимчасовий гість. Тому завбачливіші селяни намагалися заздалегідь підготувати «на смерть» одяг (до речі, цей звичай серед літніх'людей зберігся деінде й дотепер). «Це для того,— пояснюють інформатори,— щоб не завдати зайвого клопоту родині, їй і без цього нелегко буде...»

У давнину було за звичай: люди похилого віку завчасно замовляли труну. її мав зробити сусідський тесля — рідним і близьким заборонялося брати в цьому участь. Труна, як правило, мала бути наповненою збіжжям, бо, казали, «коли вона пустує, то швидко кличе мерця». Я пам'ятаю, як моя бабуся, що також тримала труну «на смерть», замикала її ключем і ховала його від нас, хатніх, щоб хтось не взяв, бува, бодай жмені зерна для курчат. Не беруся стверджувати достовірність народної прикмети, але виготовлена труна простояла в коморі «без діла» сімнадцять років, накликаючи на мене, хлоп’яка, острах.

Неписаним був звичай виконати останній заповіт небіжчика. Здебільшого це стосувалося як, де і біля кого поховати, яким чином розпорядитися посмертним майном тощо. Навіть за умов родинних незгод, останній заповіт покійника неодмінно виконувався: хто ж порушував його, наражався на вселюдську зневагу.

Але останнім часом ці давні, до речі, характерні й для багатьох інших народів, обітниці майже не виконуються. їх порушувати змушувало офіційне шельмування атеїстичних держиморд. Багатьом відомо, як суворо карали службовців, зосібна, членів партії, коли ті намагалися виконати останній заповіт батька-матері — поховати їх «за християнським звичаєм». Та варто було аморальному чиновникові, в руках якого була влада, дізнатися, бодай навіть з анонімки, що його підлеглий виконав прохання найдорожчої людини, як тут же «вживалися найсуворіші оргзаходи»: такого привселюдно ганьбили в колективі, виносили догани, навіть звільняли з роботи. Скільки войовничі атеїсти скалічили людських доль!

Наведу лише один випадок. Відомий український поет і блискучий перекладач Борис Тен ще за життя залишив свій останній заповіт — поховати його поруч з дружиною. На схилі літ старійшина нашої літератури постійно обходжував облюбоване ним місце, просячи близьких і знайомих виконати прохання. Але у товстостінних житомирських кабінетах найвищого рангу бездушні чинуші, незважаючи на прохання громадськості, вирішили по-своєму: спеціальною ухвалою відвели місце поховання зовсім на іншому кладовищі. Цей вчинок як наругою над людською пам'яттю інакше й не назвеш. Якщо вже для такої людини не знайшлося клаптика землі, то що говорити про дотримання заповітів звичайних смертних — їх просто не брали до уваги...

Глибоке коріння народної моралі охоплювало всі нюанси ритуально-похоронних обрядів. Традиційно в селах, якщо тяжко хворіла людина, то про це одразу довідувались краяни. Кожен, переважно однолітки, сусіди, родичі та друзі, мав за обов'язок прийти до вже приреченої людини на так зване «прощання» або «прощення». Ця високогуманна акція продиктована найблагороднішими спонуками людина, що навічно відходить із життя, має очиститись од «світських гріхів».

Гріх в народному розумінні категорія конкретна, принаймні не та, яку нам намагалися втовкмачити атеїсти; крім понять релігійних, серед простого народу існували й чисто житейські. У повсякденних взаєминах всяке траплялося - і сварки, і образи, і підступні вчинки. Нерідко вони переростали у довготривалу ворожнеч) чи неприязнь. Незаслужено нанесена травма сприймалася як тяжкий гріх, спокутувати який могла людина щирим каяттям і вибаченням. Для цього були в ужиткові найрізноманітніші форми. Найосновнішою — це передсмертні прощення. Ними, власне, і налагоджували переважну більшість гріхотворних вчинків.

Приходячи на «прощення», одне одному казали: «Я согрішила (чи согрішив) перед тобою, в чому щиро каюся. Вибач мені за содіяне!»— «Пробачаю тобі,— відповідав опонент,— але й ти вибач мені, може, і я согрішила (согрішив) перед тобою злим словом, необдуманим вчинком». Тричі повторивши такі чи близькі діалоги, люди наостанок цілувалися.

У багатьох сучасників ці дійства можуть викликати посмішку. Але не будемо засуджувати їх — все це від незнання нашої давньої звичаєвості. Адже саме в такий спосіб люди знаходили-можливість полагодити конфлікти, а відтак і вибачати одне одному, що, на жаль, бракує нам нині. За допомогою «прощення» знімалися «побутові нашарування», полегшувалися передсмертні болі. Не випадково серед людей побутувало магічне значення вислову: «Я тобі до самої смерті не вибачу!» Та минав час, і люди перед смертним одром все-таки вибачали одне одному.

...Людина відійшла від життя. Ця подія завжди болісно сприймалася серед односельців. Традиційно було за святий обов'язок прийти на прощання з небіжчиком, полегшити горе рідних, провести його в останню путь. У цей день, як правило, припиняли будь-які громадські роботи, розважальні дійства і забави. Під час траурної процесії, в якій брали участь усі мешканці села, будили всіх, хто спав, навіть немовлят, щоб «віддати останню шану». Труну переважно несли на руках, роблячи зупинки на перехрестях доріг та місцях, так чи так пов'язаних з прижиттєвими діями покійника.

Для кожної вікової та професійної категорії людей існували, незважаючи на спільність, і окремі різновиди поховальної обрядовості. У нас немає можливості детально зупинитися на всіх. Але про похорони незаміжньої дівчини чи юнака варто згадати, оскільки цей звичай на більшій території вже втратився.

Здавна на Україні, коли помирала дівчина чи хлопець, їх ховали за спеціальним сценарієм, з так званим «весільним церемоніалом». Для прикладу наведу опис похорону дівчини на Волині.

У народі його називають «з церемонією», себто з відтворенням деяких елементів весільного циклу. Небіжчицю чи цю наряджали в біле шлюбне вбрання і «вельон» — весільний вінок (подекуди коси залишали розплетеними). В узголів'я клали квіти, поруч — перстень та хустину, а наспід — сукенку (якщо хоронили хлопця, то — люльку, капшука з бакуном. медівку, тобто те, «що він уживав»).

Соснову домовину оббивали чорним крамом, а поверх нього застилали білий перкаль, на кінцях якого робили «зубчики». Труну до могилок несли лише на руках шестеро хлопців у чорному одязі з чорними та жовтими стрічками; ними, як І вишитими рушниками, пов'язували, за весільним звичаєм, мовби сватів; решта юнаків мали на руках білі пов'язки (традиційно білий колір символізував незайманість дівчини, чорний — смуток, а жовтий — розлуку).

Попереду йшла довга шеренга дівчат з вінками, за ними — чоловіки «супроводжували» дубового хреста, перев'язаного рушником.

Четверо дівчат з білими пов'язками несли на рушниках прикрите килимом віко і вінок та коровай (якщо це був хлопець, то замість короваю тримали хліб з рушником). Мати, побиваючись, голосила:

Ой моя золота дитиночко.
Ой що ж ти наробила?
Куди ж ти спорядилась?
Ой не ждала я такого сумного весіллєчка...
...Ой моя донечко!
Яке ж твоє весілля сумне!
Звідки ж тебе виглядати—
Чи з гори, чи з долини.
Чи з високої могили?..

Щоб якось розбавити батьківську жалобу, присутні впівголоса приспівувало давній кількаголосий кант — «Пісню про смерть», яка у ХVII столітті була поширена серед українського населення

Кажуть люди, що я вмру.
А я хочу жита;
Скільки о жити на землі,
А умерти треба.
Зосталося срібло-злото.
Дорогії шати.
Їх не можна із собою
На той світ забрати....

Я навів цей невеселий фрагмент похорон дівчини на Волині для того, щоб сучасники краще уявили собі наші давні обряди. Адже нині вони практично призабулися. Та, як бачимо, народна мораль у такий спосіб намагалася відтворити не тільки ритуальну церемонію, але й відзначити шлюбний сюжет.

У поховальному обряді безліч специфічних дійств; коли в хат: покійник прикривають дзеркал о, зупиняють годинник, не вітаються вголос (тільки поклоном голови), не замітають світлиці. труну виносять з хати ногами уперед. поховальну процесію обов'язково закінчують до заходу сонця. До цього варто додати, що по небіжчикові якові відзначають поминальні дні — де'який. сороковий і роковий. За народним уявленням, душа покійника перебуває в оселі 40 днів, а потім вона остаточно залишає її. тому впродовж цього часу в хаті тримали коливо — розведений на воді мед. «щоб душне голодувала». Обрядове питво також носили і на могилку.

Люди віддавна вірили, що коли помирає людина. її залишає душа. себто нематеріалізований дух який продовжує жити окремо від тіла. З ним. тобто духом. пов'язані різноманітні обряди й вірування Вважалося, що душа може навіщати оселю нагадуючи цим самим, що її не пам'ятають або ж домочадці недотримаються своїх, стосовно померлого, обіцянок чи порушують заповіт останнього Тому. очевидно люди так захланно вірили в правдешність снів і сновидінь.

Не вдаючись до полеміки про потойбічне існування душі, скажу, що останнім часом шведські вчені незаперечно довели: в період, коли зупиняється людське - життя загальна вага тіла одразу «легшає* на 400 грамів, Цей феномен, підтверджений великою кількістю дослідів поки що не дістав наукового обґрунтування але дехто з вчених схильний вважати природним існування «відходу душі», котра продовжує жити з позаземній цивілізації. Кілька таких гіпотез уже з'явилося з нашій періодиці.

Що б там було, але саме з нею. тобто душею. і по'Рязані обряди взаємозв'язок язиків із покійником за допомогою яких наші пращури ушановували культ предків — зберігали довгу і тривку пам'ять про людину

На сьогодні у нас зберігся лише єдиний звичай ушанування померлих. Маю на увазі проводи, які припадають па перший після Великодня тиждень. У кожному селі в один із визначених днів збираються родинами на могилках і поминають тих .відійшов з життя.

Цей канонізований обряд має всенародне визнання, незважаючи на те. що проти нього останнім часом велась жорстока боротьба. Ми ж були свідками, як забороняли поминки. -А коли і це не допомагало, то офіційні обрядотворці запровадили так звані громадські панахиди на 9 травня хоч. як знаємо, ця дата відзначається як свято Перемоги над фашистською Німеччиною а отже не має ніякого відношення до поминальних днів.

Але як не намагалися крючкотворці від обрядів знівелювати давній звичай поминків за померлими їм так і не вдалося досягти своєї мети. Водночас , а про це мало хто знає, на Україні існувало кільканадцять рівнозначних поминальних днів. які в одних регіон'ах називали «дідами», в інших — «пам'ять дідів», а ще деінде — «вечеря для дідів».

Присутній в усіх накличках термін «діди» не випадковий. У давнину він суголошувався з найпошанівнішою в роду людиною — дідусем, себто старійшиною. Оповиті життєвою мудрістю сивочолі патріархи споконвіків вважалися конденсаторами глибокої пам’яті і пророчості на будущину, а відтак до їхніх порад не тільки прислухались, але й зверталися за допомогою в найскрутніші часи. їхнє слово було законом і остаточним рішенням у громадських справах. «Не йди до мудреця,— стверджує народний фразеолоґізм,— а піди до діда, бо він найкращий мудрець», «Громада,— мовить інший афоризм,— великий чоловік, але без старійшини і вона сиротіє». Відтак збірний образ діда, як мудреця роду, переносився і на пращурів глибину пам'яті, неперервність поколінь, святість родовідних традицій. Не випадково в сфері звичаєвого права термін «дідівщина» (борони Боже, не сплутайте з сучасною «дідовщиною»!) означав спадок, переданий попередниками, за яким мали жити й діяти нащадки.

Так ось, саме з обрядом «дідів» (подібний — «дзеди» — є й у білорусів) і пов'язана традиційна шаноба до пращурів. їх справляли кожної пори року. Зимові «діди» припадали на м'ясниці — другий тиждень перед Великим постом (20 лютого на Парфенія); весняні — на другий після Великодня (сучасні проводи), літні — на останню п'ятницю на останньому тижні перед Зеленими святами і осінні — на кінцеву п'ятницю та суботу перед пилипівськими запусками.

У ці дні, як правило, не брали шлюбів і не організовували будь-яких розваг. Протягом дня господині намагалися приготувати вечерю з обрядових страв. Увечері родина сідала до столу і згадувала поіменно тих, хто відійшов. Неодмінним ритуалом учти було виготовлення колива, яке ставили на підвіконня чи покуть, «щоб діди повечеряли».

На поминальні дні хтось з родини або й гуртом йшли на кладовище — «несли вечерю дідам». Перед цим могилки прибирали і запалювали на них свічки. Цей звичай і дотепер зберігся в західних областях України — Прикарпатті та Закарпатті. Щоправда, тут відзначають лише «осінні діди». Решта ж дійств уже втрачено. У зв'язку з цим варто згадати про ще один ушанівок, пов'язаний з пам'яттю пращурів. Хоч він, може, не має прямого відношення до «дідів», але все ж детермінує «неперервність родоводу». Зберігся цей звичай на Україні лише в одному, вже згадуваному нами, селі Сварицевичах, що на Рівненщині.

Зранку на Зелену неділю (Трійцю) до могилок стікається безліч народу. Приїздять рідні та близькі з сусідніх сіл, навіть міст, щоб, як кажуть місцеві люди, «поговорити з покійниками». Щоправда, це стосується тих, хто відійшов із життя порівняно недавно — протягом останніх кількох років.

Могилки застеляють скатертиною або рушниками і обкладають лепехою. Після невеликої паузи найближча родичка — дружина, мати або сестра, схилившись над могилкою чи обіч хреста, починала «сповідатися» — у речитативній формі переказувати новини, які відбулися протягом року в родині; якщо ж це була могилка матері, то оповідь ішла про її дітей — хто одружився чи виїхав із села, як їм мається на цьому світі; коли ж «голосила» ненька, то виливала журбу, чому так рано донька чи син відійшли з життя, тоді як їхні ровесники одружилися, мають дітей...

Мені не раз доводилося бувати на сварицевицькому кладовищі. Але завжди я з хвилюванням слухав ці тужливо-речитативні оплакування. Стільки в них співчуття, якоїсь непоясненної глибинності й доброти, щирості й поваги до людської пам'яті. Хоч обряд цей дійшов до нас ще з прадавніх, дайбозьких часів, він живе й досі поруч з християнськими поминальними днями. У ньому відсутня будь-яка церковна обрядодія — це народна поминальна форма, що освячує пам'ять про своїх предків.

«Розмова з пращурами» скоріше нагадує давні плачі чи голосіння над покійником, але з однією відмінністю — вони вже не такі експресивні, як це маємо в поховальному обряді. До речі, плачі («оплакування», «жалоба», «побивання») — також одна з традиційних форм поховальної дії. В народі до них ставилися з особливою увагою. Від того, хто оплакує, сприймалося присутнім його ставлення до небіжчика.

Під час експедиційних мандрівок я записав кілька сюжетних плачів-голосінь. Це вельми поетичні тексти, за допомогою яких виголошувалися жалісливі спічуття (нині їх підмінили прощальними промовами). У кожному випадкові плачі-голосіння- мали свої тексти і форми виконання. Особливо хвилюючими є голосіння матері над дочкою чи сином, дочки над матір'ю чи батьком, сестрою або братом; менш «співчутливі» тексти над труною свекра чи свекрухи, тітки, дядини тощо. Та це й зрозуміло: чим ближча людина, тим жалобливішою стає скорбота.

Але далеко не кожен міг привселюдно висловити емоційні переживання. В таких випадках у селах були, як правило, «штатні» жінки, котрі бездоганно володіли цим, якщо можна так висловитися, мистецтвом. Власне, їхніми послугами і користувалися окремі'родини.

У кожного народу — малочисельного чи багатомільйонного — є свої звичаї і традиції, нерідко навіть протилежні за змістом. Для нас, скажімо, може видатися дикунством, коли над покійником влаштовують веселі пісні й танки, а при народженні немовляти виконують жалобні плачі. До речі, в деяких народів саме так і побудовано структуру поховальної обрядовості. Проте це не означає, що люди з благоговінням чекають «завершення життя» — у їхньому сприйнятті відхід людини з цього світу має позбавити одноплемінника світських клопотів, а ось новонародженого чекає нелегка житейська доля. Мудро мовить народне прислів'я: «Що не край, то свій звичай».

Що б там як, але шана до предків завжди була високим рівнем моралі в усіх народів. Як ви вже переконалися з наведених вище матеріалів (а ними, далебі, не вичерпується все багатство національної традиції), в Україні вельми шанували попередні покоління. На жаль, протягом останніх десятиліть ця високогуманна традиція значною мірою знівелювалася. А почалося все з того, що «батько всіх народів» прирівняв людське життя до звичайнісінького гвинтика; у повсякденний обіг було введено цей, що ображає людську гідність, зловісний термін. Знадобився він кривавому катові для того, щоб знецінити людину при житті, а тим паче по смерті — так званих «ворогів народу». Тисячі людей гинули на етапах і в таборах, в'язнів розстрілювали в катівнях, трупи, потайки від людського ока, закопували в безіменних ямах, топили в морі, скидали в копальні або ж спалювали. Сталінський режим знехтував найсвятішим у людській цивілізації — останнім правом на поховання тіла. В усі часи вважалося за обов'язок ховати покійників за прийнятим звичаєм, навіть ворогів під час війни. При «вожді народів» було знівельовано і це право. Один з очевидців будівництва залізниці в Сибіру розповідав мені, що в'язнів, які вмирали під час роботи, викидали на обочину і присипали снігом. Людські тіла розкладалися або ж ставали здобиччю для хижаків. Чи, скажімо, як жорстоко поводилися співробітники НКВС — безневинно розстріляних відвозили, до звалища, скидали в яму і затрамбовували землею чи сміттям, щоб замести сліди своїх кривавих злочинів. Я вже не кажу про геноцид у тридцятих роках.

Все це не могло не позначитися на дієвості традиційної моралі,-звичаях та обрядах.

Придивімося уважніше до сучасних місць поховань. Споконвіків це були затишні, найдоглянутіші місця. Але що спостерігаємо тепер — нерідко на кладовищах немає загорожі, безліч могилок позаростало бур'янами, лежать долі безіменні хрести.. Та що говорити про безіменні. Дичавіють надгробки навіть при живих родичах. Непоодинокі випадки, коли рідні діти роками не приїздять на поминки до своїх батьків і дідусів...

Неповагу до місць поховання відчуваємо з боку офіційних інституцій. Згадаймо, як по-блюзнірському зносили за вказівкою місцевих органів влади давні кладовища, де поховані класики української літератури та культури в Харкові, Івано-Франківську, Борисполі на Київщині та інших містах, а на їх місці зводили адміністративні та житлові будівлі, автогаражі, танцмайданчики. На Личаківському кладовищі у Львові безкарно викрадали і нівечили склепи та надгробні пам'ятники, перепродували місця безіменних могил під нові поховання, знівечуючи при цьому попередні останки...

Наруга над людською пам'яттю завше суворо засуджувалась і відповідно каралась. Блюзнірство пов'язане з оскверненням могил, вважалося найбільшим злочином, і його осуджували всі законодавчі акти світової цивілізації і звичаєвого права. Наші карні кодекси також вимагають покарання за паплюження поховань. Тільки щось важко пригадати випадок, щоб хоч один дикун був притягнутий до відповідальності навіть про людське око. Трагедія Биківні — яскраве цьому свідчення...

Загальновідомо, якщо в суспільстві зневажені, збезчещені і поганьблені моральні критерії, ошельмовані звичаєві традиції, занедбані культурні святині, що вироблялися протягом багатьох поколінь, то якими б не були суворими закони, вони будуть малоефективними і недієспроможними. Відтак занепад традицій призвів і до моральної деградації в інших сферах духовності. Зосібна це стосується підростаючого покоління, яке залишилося без істо'ричної пам'яті. Неповага до своїх пращурів відгукується і на живих — жорстоким ставленням до рідних та близьких,, всезростаючою злочинністю, втратою родинних обов’язків, коли діти відвозять своїх батьків у богадільні чи навпаки —- при живоздорових батьках діти живуть у сирітських будинках. Все це плоди одного дерева — нашої бездуховності і родовідного безпам'яття .

...«Вечеря для дідів». Уявімо таку картину. Надходить вечір, і за столом збирається родина. Старійшина сім'ї, поіменно накликаючи своїх кревних, умовно запрошує їх до родинної учти. І нехай це суто символічний обряд спільної вечері, він неодмінно змусить нашу- пам'ять і неприспану совість спом’янути тих, кого вже немає серед нас, чиї могилки заросли терном або ж безслідно загубилися на безкраїх обширах Сибіру, Далекого Сходу, в Мордовії, на Півночі, Соловках чи у безмежжі Білого моря, траншеях Біломорсько-Балтійського каналу. А скільки їх, наших близьких і рідних, знайшли вічний спочинок на курних дорогах Європи під час останньої війни, долею чи за примусом змушені були лягти у сиру землю в Америці й Австралії. Мабуть, рідко знайдеться сім'я, в якій би пустувало місце на родинній «вечері для дідів». Надто нелегка доля судилася нашому народові.

Згадуючи цей давній обряд, ще глибше усвідомлюєш предковічну мудрість пращурів у такий спосіб наш народ намагався ушанувати нетлінну пам'ять про тих, кому не судилося долею спочивати поруч і куди не прийдуть ні верби, ні тополі, навіть не долетить пташина клювати калини, якщо вона і зійде на могилі небіжчика.

Для нас, сущих, цей обряд особливо потрібний. Адже кожному є для-кого готувати «вечерю дідам», є кого запрошувати на неї — мільйони братів і сестер розгубилися в безіменних могилах на всіх континентах планети. Наш святий обов'язок перед пращурами і нащадками —залишити добру пам'ять про тих, хто не повернувся до отчого дому, і в такий спосіб передати нашим дітям та внукам святість родовідних законів. Отже, мусимо повернути в кожен дім і кожну оселю, якщо хочемо, щоб і нас пам'ятали грядущі покоління, національну обітницю — вечерю для дідів.

Коментарі (0)

    Ви повинні авторизуватися, щоб залишати коментарі.